Читати книгу - "Пес Баскервілів"

засміявся, коли Шерлок Голмз, сказавши це, притулився до канапи й почав пускати до стелі кільця диму.

— Щодо вашого останнього припущення, то я не маю засобів його перевірити, — сказав я.

— Але, в усякому разі, неважко знайти деякі відомості про вік та кар’єру цієї людини.

З невеликої полички медичних книг я взяв лікарський покажчик і відкрив його на імені Мортімер; їх було кілька, але тільки одно з них могло стосуватися нашого відвідувача. Я прочитав уголос такі відомості:

«Мортімер, Джеймз, M. R.C.S.,1882, Ґрімпен, Дартмур, Девон, лікар — куратор, від 1882 до 1884 в Черінґ—кроському шпиталі. Одержав джаксонівську премію за роботу з порівняльної патології під назвою «Чи хвороби є спадкові». Член — кореспондент шведського патологічного товариства, автор статей: «Кілька винятковостей атавізму» (Ланцет, 1882), «Чи прогресуємо ми?» (Психологічний журнал, 1883). Служить у округах Ґрімпен, Торзлей і Гай Баро».

— Ні найменшого натяку, Ватсоне, на місцеве товариство мисливців, — сказав Голмз з саркастичною посмішкою.

— Але, сільський лікар, як ви завволили проникливо зауважити. Я гадаю, мої висновки досить підтверджені. Що ж до наведених мною прикметників, то, коли не помиляюсь, вони були: приязний, нешанолюбний і неуважний. Я з досвіду знаю, що в цьому світі тільки приязна людина одержує знаки уваги, тільки нешанолюбна кидає лондонську кар’єру для сільської практики І тільки неуважна залишає замість візитної картки свою палицю, прождавши вас у вашій кімнаті цілу годину …

— А пес?

— Мав звичай носити за своїм паном цю палицю. А що ця палиця важка, то пес міцно тримав її за середину, де виразно помітно сліди його зубів. Сліди цих зубів свідчать, що щелепа пса велика для тер'єра і мала для мастифа. Це, мабуть … еге ж, звичайно, це кучерявий спанієль.

Голмз встав з канапи і, кажучи це, ходив по кімнаті. Потім він спинився коло вікна. В його голосі звучала така певність, що я здивовано поглянув на нього.

— Любий друже, яким способом ви можете бути певні того?

— З тієї звичайнісінької причини, що я бачу пса на порозі коло ваших дверей, а от пан його дзвонить. Будь ласка, не виходьте, Ватсоне. Він ваш колега, і ваша присутність може бути корисна для мене. Настав, Ватсоне, надзвичайно важливий — може бути, драматичний — момент: ви чуєте на східцях ходу людини, яка мусить внести щось у ваше життя, і ви не знаєте, чи на добре це, чи ні. Чого треба лікареві Джеймзові Мортімерові, людині науки, від Шерлока Голмза, фахівця в справі злочинів? … Увійдіть!

Вигляд нашого відвідувача здивував мене, бо я сподівався побачити типового сільського лікаря. Він був дуже високий на зріст, тонкий, з довгим, схожим на дзьоб, носом, що виставав між двома гострими сірими очима, поставленими близько одне від одного; вони дуже блищали з‑за окулярів у золотій оправі. Він був одягнений у професійний, але занехаяний костюм: його сурдут брудний, а штани попротирані. Хоч він був ще молодий, але спина його вже згорбилась, і він ступав, нахиливши вперед голову, з виразом допитливої доброзичливості.

Коли він увійшов, то помітив палицю в Голмзових руках і підбіг до неї з радісним вигуком:

— Я дуже радий! Я не був певний, чи тут її лишив, чи в пароплавній конторі. Я б не хотів ні за що на світі загубити цієї палиці.

— Це, мабуть, подарунок? — сказав Голмз.

— Так.

— Від Черінґ—кроського шпиталю?

— Від кількох друзів, що служили там, з приводу мого одруження.

— Гай — гай, це погано! — втрутився Голмз, хитаючи головою.

Очі лікаря Мортімера блиснули крізь окуляри тихим здивуванням.

— Чого ж це погано?

— Тільки того, що ви зруйнували наші невеликі висновки. З приводу вашого одруження, кажете ви?

— Так, я женився і залишив шпиталь, а разом з ним і всі надії на практику консультанта. Це було потрібно для того, щоб я міг збудувати своє родинне життя.

— Ага, так ми по суті вже не так і помилилися, — сказав Голмз.

— Отже, доктор Джеймз Мортімер …

— Звичайнісінький лікар!

— І, мабуть, людина з точним мисленням.

— Безрада у науці, пане Голмз. Збирач череп на берегах великого недослідженого океану. Вважаю, я звертаюся до Шерлока Голмза, а не …

— Ні, це мій приятель, доктор Ватсон.

— Дуже радий, що зустрів вас. Я чув ваше ім'я в зв’язку з іменем вашого приятеля. Ви дуже цікавите мене, пане Голмз. Я нетерпляче чекав побачити такий доліхоцефальний череп і так виразно розвинені надочні кістки. Ви нічого не будете мати проти, коли я проведу пальцем по вашому тім’яному швові? Знімок з вашого черепа, поки оригінал його ще діс, становив би окрасу всякого антропологічного музею. Я зовсім не маю намірів бути нечемним, але признаюсь, що прагну вашого черепа.

Шерлок Голмз показав дивовижному гостеві на стільця і сказав:

— Я бачу, що ви надпоривний прихильник своєї ідеї, як я своєї. Я бачу на вашому вказівному пальці знаки, що ви сам крутите собі цигарки. Закурюйте, будь ласка!

Гість вийняв із кишені тютюн і папір і з надзвичайною спритністю скрутив цигарку. У нього були довгі тремтячі пальці, рухливі і невпокійливі, як дотикальця комахи.

Голмз мовчав, але його швидкі погляди свідчили про те, оскільки він цікавиться нашим дивовижним гостем.

— Я вважаю, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь прийти сюди учора ввечері і знову сьогодні не з виключною метою досліджувати мій череп.

— Ні, ні! Хоч я щасливий, що одержав і цю змогу. Я прийшов до вас, пане Голмз, тому, що визнаю себе непрактичною людиною, і тому, що я раптово став віч — на — віч з дуже важливим і надзвичайним завданням. Визнаючи вас за другого експерта в Европі…

— Невже? Чи можу я вас спитати, хто має честь бути першим? — спитав Голмз трохи прикро.