Читати книгу - "Поза часом"

а тоді поступався місцем новій аурі, тональності, яка по-справжньому розкривала її, повністю оголювала її сутність. Неможливо передбачити, скільки повторюватиметься це повільне проникнення, скільки нових Алан урешті-решт приведуть мене до синтезу, з якого ми обоє вийдемо умиротворені, — вона й гадки не матиме про це, запалить нову сигарету, а тоді попросить, щоб я повів її кудись випити по келишку, і я знатиму, що мої тривалі пошуки завершено й відтепер моя любов охоплюватиме видиме й невидиме, прийматиме чистий погляд Алани з певністю, що за ним немає зачинених дверей і потаємних ходів.

Я завважив, як вона надовго заклякла перед самотнім човном і чорними скелями на передньому плані, її руки ледь помітно ворушилися, вона мовби пливла в повітрі, намагаючись дістатися відкритого моря, втекти за обрій. Мене вже не здивувало, що інша картина, на якій було зображено шпичасті грати, що перепиняли дорогу до поблизьких дерев, змусили її трохи відступити, начеб у пошуках кращого місця для споглядання; це було ґвалтовне відторгнення, заперечення неприйнятних обмежень. Птахи, морські чудовиська, вікна, розчахнуті в тишу або крізь які досередини проникала подоба смерті, — кожна нова картина переповнювала Алану, по-новому забарвлювала її, видобувала з неї модуляції свободи, лету, безкраїх просторів, утверджуючи її неприйняття ночі та пустки, її прагнення сонця, її майже моторошне поривання птаха-фенікса. Я стояв позаду, розуміючи, що не витримаю її здивованого запитального погляду, коли на моєму обличчі вона побачить зачудоване порозуміння, бо це був також і я, це був мій проект Алани, моє життя Алани, саме цього я прагнув. Хоча мене стримували рамки міста й обачність, тепер це нарешті була Алана, нарешті Алана і я — від цієї миті, віднині. Я волів би стиснути її в обіймах, голу, і кохати так, щоб усе стало зрозуміло, щоб усе між нами було сказано назавжди і щоб із цієї нескінченної ночі кохання — а ми вже стільки їх спізнали — народився перший досвіток життя.

Ми дійшли до кінця галереї, я наблизився до виходу, досі ховаючи лице, сподіваючись, що свіже повітря та вуличні вогні знову зроблять мене таким, яким Алана знала мене. Я помітив, що вона зупинилася біля картини, яку затуляли від мене інші відвідувачі, й надовго заклякла перед зображенням вікна й кота. В останньому своєму перевтіленні вона зробилася безживною статуєю, відстороненою від усіх, від мене, коли я нерішуче підійшов, шукаючи її загублений у полотні погляд. Я завважив, що кіт був точнісінько такий, як Осіріс: він вдивлявся у щось далеке, що приховувала від нас стіна. Нерухомий у своєму спогляданні, він, однак, здавався менш нерухомим, ніж Алана. Якимось чином я відчув, що трикутник зламався; коли Алана обернулася до мене, трикутника вже не було, вона пішла в картину, але — замість повернутися — залишилася поруч із котом, задивившись у щось далеке за вікном, чого не міг бачити ніхто, крім них, у щось таке, що бачили тільки Алана й Осіріс щоразу, коли дивилися просто на мене.

Ми дуже любимо Гленду

Тоді ми ще не могли цього знати. Людина йде в кіно чи до театру та проживає свій вечір, не думаючи про тих, хто здійснили той самий ритуал, визначивши для себе місце та час, причепурившись і зателефонувавши, обравши одинадцятий ряд чи п’ятий, напівтемряву й музику, землю нічию та загальну, де кожен — ніхто, чоловік або жінка в своєму кріслі, хіба що квапливе вибачення через те, що спізнився, репліка впівголоса, яку хтось розслухає або недочує, майже завжди тиша, спрямовані на сцену чи екран погляди, які уникають того, що поруч, що знаходиться по цей бік. Насправді — попри рекламу, нескінченні черги, афіші та рецензії — звідки нам було знати, що нас так багато — тих, хто любили Гленду.

Так минуло три або й чотири роки, і неможливо було з певністю стверджувати, завдяки кому утворився наш кістяк — Ірасусті чи Діані Ріверо, — вони й самі не знали, як так сталося, що одного дня в колі приятелів, котрі зібралися після сеансу, щоб випити по келишку, були вимовлені чи залишилися несказаними слова, що раптом утворили цю спільність, яку згодом усі ми почали називати кістяком, а молодші — клубом. Це не мало нічого спільного з клубом, просто ми любили Гленду Гарсон [7] і цього було досить, щоб виокремити нас, хто любили Гленду, з-поміж тих, хто нею просто захоплювалися. Як і вони, ми також захоплювалися Глендою, а ще Анук, Мерілін, Анні, Сільваною, ну й Марчелло, Івом, Вітторіо та Дірком [8], але тільки ми дуже любили Гленду, це й спричинилося до появи нашого кістяка, стало нашою таємницею, яку ми довіряли лише тим, хто під час тривалих розмов поступово виявляли, що також люблять Гленду.

Утворившись завдяки Діані чи Ірасусті, наш кістяк поволі більшав: у рік «Снігового полум’я» нас було заледве шестеро чи семеро, а коли на екрани вийшли «Вишукані манери», кістяк розрісся, і ми відчули, що його зростання стає майже неприпустимим і нам загрожують снобістське наслідування або минущий сентименталізм. Ми, найперші — Ірасуста й Діана, і ще двоє чи троє — вирішили зімкнути лави, не приймати нікого без випробування, без іспиту, закамуфльованого келишками віскі та показною ерудицією (о, ці опівнічні іспити, без яких годі уявити Буенос-Айрес, і Лондон, і Мехіко). На момент прем’єри «Мінливих повернень» ми з меланхолійною урочистістю мусили визнати, що нас багато — тих, хто любить Гленду. Постійні зустрічі в кінотеатрах, обмін поглядами після сеансу, ці мовби розгублені обличчя жінок і болісне мовчання мужчин вирізняли нас краще за будь-який значок чи пароль. Незбагненні механізми приводили нас до тієї самої кав’ярні у середмісті, окремі столики почали зсуватися докупи, з’явилася ще нетривка звичка замовляти один і той самий коктейль, і тоді ми відкинули зайві недомовки й нарешті подивилися одні одним у вічі, де ще жеврів останній образ Гленди в останньому епізоді останнього фільму.