Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

вистачало погляду, і наповнювало душу п’янким відчуттям свободи. Блакитні далі степу вабили до себе будь-якого мандрівника — хотілося йти і йти до них, аби перевірити, чи насправді там усе таке сіро-блакитне, яким здається здалеку.

Липневе сонце в яскраво-блакитному, майже синьому, безхмарному небі заливало своїми промінчиками ці простори, нещадно палило їх, а в повітрі тремтіло марево, наче над розпеченим залізом. Це жагуче повітря було сповнене п’янкими пахощами степових трав, які ще дужче духмяніли у спекотний полудень і серед яких особливо виділявся гіркуватий аромат полину. Яскравими, бузковими плямами квітла шавлія. Медово-золоті кружечки пижма скромно виглядали з густої трави й намагалися перевершити жовті серцевинки ромашок, що гордо вигинали свої білі пелюсточки. А блакитні квітки петрова батога на жорстких стеблинах зовсім не звертали уваги на суперництво сусідів і заманювали до себе легкокрилих метеликів та диких бджіл. Смарагдовий і соковитий навесні, літній степ починав уже потроху блякнути й рудіти від літньої спеки, поступово перетворюючись на гігантський жовтавий килим із вигадливим візерунком із зелених гайків, що росли вздовж блакитних річечок.

Але нікому було милуватися красою Дикого Поля — можна весь день скакати на баскому коні й не зустріти жодної живої душі. І лише потворні половецькі баби ось уже декілька століть понуро витріщалися з давніх курганів на всю цю буйну пишність трав та сріблястих ковилів.

Уся живність, що мешкає у степу, сховалася від полуденної спеки. І тільки ступивши під покров розлогих лісів, що тяглися вздовж Дніпра, можна було відчути прохолоду. Дивовижне видовище відкривалося подорожньому, який потрапляв у ті краї — пишна й соковита зелень лісу спліталась із яскравою бірюзою дніпровських вод.

Але ось пустельну тишу степу порушив тупіт — двоє коней швидко скакали до зеленого гаю. Благородні тварини відчули близькість води, а змучені спекою вершники в передчутті прохолоди квапили своїх коней. Вершниками були двоє вільних низових козаків[2], двоє найкращих друзів.

Один із них — гордовитий козак Марко Воловодченко, киянин. На вигляд йому можна було дати років тридцять, хоча насправді йшов лише двадцять п’ятий. Пишні чорні вуса, запечені сонцем крупні, мужні риси обличчя робили хлопця старшим на вигляд, але однаково не позбавляли привабливості, а розумний погляд сірих очей викликав прихильність до нього будь-якої людини.

Другий козак — хоч і одноліток Воловодченка — був на подив гарним і здавався молодшим. Утім, веселий погляд синіх очей і ніжні, майже жіночні риси обличчя приховували крутий норов і хоробрість свого власника, що іноді межувала з нерозсудливістю.

Звали красеня Тимофієм Клесінським. На Січі гострі на язик козаки-запорожці так і прозвали хлопця за привабливу зовнішність — Красунчик[3]. Спочатку це прізвисько зачіпало юного козака за живе і здавалося йому зовсім не мужнім, несолідним. Відтак, поміркувавши, хлопець визнав його гідним, та й він його повністю виправдовував. Тимофій був нащадком знатного та багатого українського шляхетського роду, але зазвичай він називався своїм січовим прізвиськом, замовчуючи походження.

Обганяючи один одного, козаки увірвалися під покров лісу. Розпашілі коні відчули, що вода вже зовсім близько, і від цього ще більше прискорили свій біг. Спішившись, обидва приятелі скинули одяг і майже одночасно стрибнули у прохолодну воду. Якби в цю мить скульптор, який створював прекрасні статуї античних богів, був присутній на дикому березі Дніпра, він неодмінно схопився б за різець: такі чудові статури мали обоє друзів — високі, сильні і стрункі, з широкими м’язистими плечима, — кожен із цих двох міг стати прообразом для статуї Аполлона.

Здіймаючи каскади бризок, пустуючи й пірнаючи, обидва приятелі вдосталь наплавались і, вийшовши на берег, знеможено повалилися на залитий сонцем пирій. Відчуваючи одночасно і легке тремтіння від холодного купання, і приємне сонячне тепло, обидва переводили дух. Друзі мовчали — кожен думав про своє.

Причини, які багато років тому привели юних Марка й Тимофія на Низ, були вельми цікаві та певною мірою прозаїчні.

Тимофій був молодшим із двох синів багатого українського шляхтича Микити Клесінського, чий маєток Волхóвиці розташований неподалік міста Бара в Подільському воєводстві[4]. Його батько, пан Микита, нині покійний, дуже пишався своїм українським походженням, мав усі привілеї шляхтича, свято шанував православну віру й навіть думки не допускав, що його діти можуть навернутися на католицтво, яке дало б їм у житті більше переваг і вигод. Усе своє життя він обстоював свої ідеали та цінності. Тому пан Микита, вирішуючи долю молодшого сина, розсудив присвятити хлопчика наукам та богослов’ю. Старий Клесінський мріяв про те, що його молодший син стане гідним поборником української культури та православної віри. І часто у своїх мріях пан Микита уявляв той день, коли Тимофій стане духовною особою й посяде почесне місце серед діячів української культури, які зробили так багато для її збереження й розвитку.

Рішення пана Микити було більш ніж сміливим для часу жорсткого національного й релігійного пригноблення всього православного та українського католицькою Річчю Посполитою. Для здійснення своєї мрії батько відправив маленького Тимофія здобувати освіту до Львівської братської школи, а не в одну з єзуїтських колегій, де зазвичай навчалися діти шляхти. Створена орієнтовно 1568 року Львівська братська школа, інакше ще звана слов’янсько-грецькою школою або гімназією, була одним із найкращих навчальних закладів в Україні, у якому навчали рідної мови та інших наук і готували майбутніх священиків, учителів і письменників.

Це була насправді