Читати книгу - "Тільки разом"

Кет стисла зуби, передчуваючи біль, який їй доведеться витерпіти. Лише один раз у житті батько вдарив Кет ременем, але біль і образу вона пам’ятала й досі.

Утім, вітчим не зняв ремінь, а вовтузився зі штаньми. Нарешті Кет зрозуміла, до чого йдеться, і закричала:

— Мамо! Мамо!

Мати, потривожена ґвалтом, сіла на ліжку і схопилася за голову. Мутними, бездумними очима вона дивилася на доньку й тихо стогнала.

— Мамо! Матусю, допоможи! — благала Кет.

— Мовчи, наволоч! — захрипів вітчим і навідліг вдарив дівчину.

Щока запалала, Кет запручалася. Чоловік схопив дівчину за волосся й щосили вдарив потилицею об підлогу. Кет захлинулася повітрям, у голові запаморочилася. З останніх сил вона вивільнила праву руку і спробувала відіпхнути нападника. Вітчим вчепився їй у шию, квартира попливла перед очима. Перш ніж провалитися в темряву, дівчина встигла помітити, що мати знову лягла на ліжко й накрилася з головою простирадлом…

Коли Кет отямилася, у кімнаті вже починало темнішати. Дівчина насилу піднялася, відчуваючи сильну слабкість і біль у грудях. Кет почувалася отруєною й розчавленою, нею оволодівало дивне змертвіння. Руки й ноги терпли, у вухах гуло, думки ледве ворушилися. Кет розуміла, що їй потрібно піти, вибратися з цієї пастки назовні, ковтнути повітря. Що далі — байдуже.

Вітчим спав поряд на підлозі, розкинувши руки. Кет бачила перед собою труп, труп зажерливої тварюки, від якого хочеться якнайшвидше відвернутися. Дівчина переступила через нього і пройшла до дверей. Тупий біль унизу живота прокинувся, коли Кет спускалася сходами.

Дівчина нестямилася, як ноги принесли її до дверей квартири нареченого. Серце калатало, кров гупала у вухах. Кет безкінечно тиснула на кнопку дзвінка, але не чула за дверима жодного звуку. Певно, Іван, який щойно вступив до інституту, заглибився в якусь книжку й не хотів переривати навчання.

Іван був єдиною її надією, єдиною рідною людиною в цілому світі. Він усе зрозуміє, усе пробачить і завжди допоможе. Знайти прихисток у міцних обіймах, притулитися до грудей, відчути скронею тепло його губ — ось її порятунок і її майбутнє. Весілля, переїзд, життя в якомусь приємному, тихому містечку — щастя ще можливе! Не можна залишатися тут за таких обставин у жодному разі! Якщо й було життя — воно було деінде. Ці проблеми не можна було вирішити, від них можна було лише втекти.

Нарешті двері відчинилися. Іван був у картатому халаті, зі скуйовдженим волоссям і захеканий. Юнак вирячив на Кет очі й нічого не міг сказати.

— Мені холодно, ти мене пустиш? — запитала Кет і не пізнала власного хрипкого голосу.

Іван відступив углиб квартири, дівчина зайшла в коридор.

— Що сталося? — самими губами запитав Іван.

— На мене напали. Допоможи мені! Можна залишитись у тебе?

— Любий, хто там? — почувся голос зі спальні. Голос був замолодим як для матері.

Дівчина перелякано поглянула на нареченого.

— Кет, ти б краще йшла додому! — швидко сказав Іван. — Давай іншим разом, добре? Я дам тобі грошей на ліки!

— Що?! — Кет здалося, вона не розуміла, що саме каже хлопець.

— Іди додому, я сказав! — сердито мовив Іван.

— Хто там? Що відбувається?! — із темноти спальні вигулькнула, прикриваючись простирадлом, висока струнка дівчина з розпущеним чорним волоссям.

— Кицю, не хвилюйся, це однокласниця! — улесливо мовив Іван, притуляючи оголену дівчину до себе.

У Кет обірвалося серце. Біль у грудях знову дав про себе знати, руки затремтіли, перед очима спалахували жовті й зелені плями.

— Що з тобою?! Ти постраждала?! — із жахом й огидою дивилася на Кет суперниця. — Тобі щось потрібно?!

— Мені нічого не потрібно, — ледве ворочаючи язиком, мовила Кет. Єдине, чого б вона могла побажати, — щоб цієї дівчини тут не було, щоб її білі, випещені руки не торкалися Івана. Але цьому бажанню не судилося здійснитися.

— Тоді чому ти тут?!

— Мене тут немає, — тихо мовила Кет і вийшла з квартири.

Двері відразу зачинилися за її спиною. Сльози лилися з очей Кет. Дівчина навпомацки знайшла кнопку виклику ліфту, зайшла до кабіни. Що тепер робити? Як жити з тим, що ти — порожнє місце? Певно, нічого не треба робити. І жити не варто. Її тут немає. Її не було. І не повинно бути.

Кет натиснула на кнопку дев’ятого поверху. Дівчина вийшла з ліфту й піднялася на горище. Двері тут завжди були відкриті, і Кет із Іваном кілька разів піднімалися на дах багатоповерхівки, щоб подивитися на шахту й терикон на заході сонця.

Кет підійшла до краю. Місто лежало під ногами темне, закіптявіле, страшне. Сутінки давили на плечі. Усе тіло боліло, ніби на дівчині не залишилося живого місця. Як її може не бути, якщо їй болить?! Як вони можуть знову і знову ранити, якщо вона вже вся у крові, коли вона знесилена?! Навіщо бити її, якщо вона вже переможена?!

— Ти не переможена, доки ти жива! — зазвучав у свідомості чийсь чистий, лагідний голос. — Не все можна виправити, але все можна пережити!

Пережити?! Ні! Жити вже не вийде! Мучитися, страждати, потерпати від болю і страху, сахатися людей, ненавидіти чоловіків, плакати, голодувати, сліпнути ночами над шитвом — так! Жити — ні! Померла — так померла!

— Не вигадуй! Живи, будь ласка! Ти зможеш почати заново, з чистого аркушу! Є