Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

нагода спитати в когось, як називається місто чи просто заговорити до перехожого. Але всі чомусь такі заклопотані, що на мене ніхто не звертає жодної уваги. І раптом…

Ні-ні, краще не приходити сюди вдень!

Я чомусь відчувала, що коли потраплю сюди знову (нехай навіть буде така сама чудова погода), це буде останній сон у моєму житті.

Тоді мені було 39…

Довелося починати своє життя спочатку.

Воістину, незбагненні шляхи Твої, Господи!

1

Шлюбне життя зазвичай багате на всілякі прикрощі. Я вже страх як втомилася від отих «сюр­призів» і вирішила покінчити з цим безкінечним марафоном брехні.

— Ну, і куди ж ти завіявся цього разу?

— Розумієш… У начальника на дачі світло вирубилося, тож треба було допомогти…

— А що, окрім тебе більше електриків не знай­шлося?

— Та всі вже додому пішли. Ну я і…

— А чом ти так засидівся?

Знайоме? Коротше, так тяглося вже довго. І все це — після шістнадцяти років (як здавалося тоді, щасливого) спільного життя. Сама я брехати не вміла, отож досі довіряла усьому, що мені говорив Олексій, мій чоловік.

Та останнім часом стала помічати: щирі взаємини з сином якось розладилися. Він став нервовий, іноді відповідав мені зі зневажливою посмішкою: «Та знаю я…» А то й узагалі відмовчувався. Подумалось: «Перехідний вік, минеться». Але потім все частіше в нього стало проскакувати: «Ось ти завжди кричиш, мовляв, такий-сякий, ледащо, а от тьотя Марина…» Марина? Он воно що…

У 1991 році «Союз нерушимий» розпався. Україна стала незалежною. Все, що було створено досі, розграбували, натомість нового нічого не побудували. Підприємства повсюдно закривалися. Роботу знайти було важко. А ті, кому пощастило її не втратити, якось виживали без зарплатні. І справді, навіщо її платити, коли люди все одно ходять на роботу, бо звикли? Та через півроку інфляція сягала 300 відсотків і навіть більше. Кожен виживав, як міг. Дехто подався з міста опановувати таке-сяке хазяйство, обробляти клапті землі. Подалі від шуму і гуркотливого запилюченого гамору. Бо тут — і помідорчик свіженький, кріп, петрушечка свої. Та й квіточки милують око.

Ось і ми вирішили скуштувати сільського життя. Сидимо у дворі поміж квіточок, яблунь і груш. Годую я свого благовірного вечерею, балакаємо про се й про те. А я собі думаю: «Що ж ти мені тут розпатякуєш? Гадаєш, я геть зовсім нічого не тямлю? Споконвіку мужики брешуть своїм дружинам, і пояснювати нічого не треба». Дивлячись на свого, який десь забіг і не ночував удома, так і хочеться його почастувати кислицями. Бо очиці бігають, а обличчя — як у кота, що об’ївся сметани.

— Значить, так, — кажу, — в тебе завелася пасія. Здається, Марина? Скатертиною дорога. Але синові туди — зась! Навіщо дитині витріщатися, як ви бавите одне одного?

— А-а-а, так ти мені ще вказуватимеш, що мені робити?!

І це теж знайоме: хочеш захиститися — нападай! Господи, ну як же мені все це остогидло! Але оця Марина… Хто вона така? Треба б якось побільше дізнатися про все. Я досить-таки емоційна, але за гороскопом Діва, тож не позбавлена здорового глузду. Краще робити висновки, коли хоч трохи володієш ситуацією.

Та-а-ак. Кому це він останнім часом надзвонював?

Ірка Романова? Та ні — з нею і її чоловіком Сашком ми давно вже втратили контакт. Якось так розійшлися наші стежки, а шкода — я щиро сумую за Іринкою. Оце б розшукати її, дізнатися, як вона там? Як донька її, Карина?

Гаразд, зараз не про це.

Тоді — хто? З кимось же треба йому поговорити про своє, перетерти жінку на зубах? Поскар­житися, яке я стерво. Комусь же він потребує поплакатися в жилетку?

О! Згадала! Райка Єрьоміна! Вона, здається, працює з ним у лабораторії. Щось зачастив він їй телефонувати. І саме їй, а не чоловікові Ігорю (це було б логічніше), — тож вперед!

— Алло, Раєчко? Привіт, сонечко, як ся маєш?

— Ой, Полінко, здрастуй! І не питай. З Ігорем мало горщики не побили, — починає «з порога» приятелька.

— А що сталося?

— Слухай, це не телефонна розмова…

— Тоді заходь до мене. Потеревенимо, згадаємо літа молоді…

— Я із задоволенням. Гаразд, завтра ввечері, о п’ятій.

— Чекаю.

Рая — русява блондинка з гарною фігурою. Великі сірі, старанно підведені очі. На мій погляд, може, трохи занадто, але нехай, приятелька ображається, якщо я щось зауважу стосовно її макіяжу. Отож мовчу, це зараз мене найменше хвилює.

Я вдаю щиру радість:

— Раєчко! Скільки ж часу ми не бачились? Скучила страшенно! (Господи, прости мені мою нещирість.) Проходь. Та давай одразу на кухню. Мабуть, голодна?

Кухня — якнайкраще місце для таких розмов. Дуже сприяє щирим сповідям. Розбовкаєш навіть те, про що й не збиралася.

— По чарчині?

Після третьої Райка розтанула й почала жалітися:

— Ти не уявляєш, Полінко, мій Ігор приревнував мене. І до кого б ти думала? До твого Олексія! Ну зробив він із мене декілька симпатичних фоток. Та й що? Ну телефонуємо одне одному… Так працюємо ж разом…

«Цікаво, невже вам не вистачає часу наговоритися на роботі?» — думаю собі, але не забуваю підливати в чарки — «за нас гарних».

Ой, справедливе прислів’я, яке застерігає: не кажи своїй подрузi… Але Раїса чи то не чула його, чи то випите робило свою справу, отож продовжувала:

— …Ну, ми ж не можемо на роботі теревенити про особисте. І взагалі, не про мене йдеться. Це я для Маринки старалася… — і прикусила язика.

Бісова Райка, мабуть, зовсім не петрає, з ким п’є і про що базікає.

— Уявляєш, чоловік її покинув, коли в них донька народилася —