Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

люди пояснили, і я все второпала. Ну ж бо, прокидайся мерщій і поглянь, що я надибала!

— Я завжди знала, що ти в мене кмітлива, прабабуню! — похвалила Василина, примощуючись поруч Дарини Миколаївни на великому кріслі. — То що ти тут надибала?

— Спершу взуйся, аби не застудитись, а тоді почисти зуби та вмийся, якщо, звісно, не бажаєш тхнути сірком, — на позір суворо наказала Пра.

— Ну, як на мене, запах нашого рідненького сірка не найгірший на світі, а може навіть і кращий за пахощі всіляких «хрянцузьких» парфумів, — задерла кирпу Васька, проте капці все-таки взула і до ванної почимчикувала.

— Отепер тебе хвалю я! — вдоволено промуркотіла Дарина Миколаївна і збільшила зображення на моніторі.

— Овва, Мийдодір у хаті завівся! — пхинькнула Васька, знову прилаштовуючись на кріслі пліч-о-пліч із Пра. — То що тут? Е-е-е… Бачу, сякий-такий темношкірий хлоп завдав собі на плечі здоровезний мішок, а поруч стоїть така сама шоколадна тітонька… Чим же вони тебе зацікавили?

— А тим, дитинко, що цей «шоколадний хлоп», як ти сказала, — Барак Обама, а тітонька — його бабуся. І він допомагає їй поратися коло господи… — Дарина Миколаївна прошила правнучку промовистим поглядом. — А якби не допомагав, то й не став би президентом США!

— Хіба я тобі не допомагаю? — ображено надулася Васька, прийнявши слова Пра на свій рахунок.

— Авжеж, допомагаєш! — лагідно промовила Пра, обійнявши її. — Тому я й кажу: бути тобі президентом України!

Василина була замислилася над бабиними словами, аж раптом її ніби приском обсипало:

— А де Вірний?

— Сидить на балконі й очікує, коли господиня продере очі й виведе його нарешті на прогулянку, — відгукнулася Дарина Миколаївна.

Вірним звали пишного пса породи золотавий ретривер, що жив разом із Пра і Василиною. Поява цього чудового собаки в оселі Чумаків варта окремої розповіді…

Рік тому, коли Василина вчилась у четвертому класі, на День Перемоги вся її школа вирушила в парк — покласти квіти до Вічного вогню. Учні оточили вогнище, аж раптом кілька восьмикласників, що прилаштувалися поза Василининим класом, помітили височеньку дівчину з копицею вогняного волосся на голові й почали дражнити її:

— Гей, руда! — Васька зробила вигляд, ніби її це не обходить, проте шибеники не вгавали: — Агов, Вогнику! Та ти викапаний Вічний вогонь! Може, покласти квіти до твоїх ніг, та й по всьому?

— Замовкніть, восьмий-А! — спробувала була приструнчити хлопців молоденька вчителька, яку ті не надто й слухалися.

Урешті-решт святкові врочистості добігли завершення, і дітлахів відпустили погуляти парком. Отож, крокуючи алейкою, Василина знову здибала тих самих восьмикласників. Попихкуючи цигарками, вони почали реготати і глузувати з неї:

— Руда-руда, із ластовинням, убила дідуся начинням!

Василина спершу збиралася мовчки проминути здоровил, та зненацька вчинила геть інакше. Круто розвернувшись на закаблуках, вона підійшла до лавки, де сиділи негідники, і вигукнула:

— Дуже сміливі, еге? То вдень ви такі хоробрі, коли довкола повно люду. А вночі перетворюєтеся на тремтливих цуциків! От скажіть, хто з вас насмілився би затемна піти на цвинтар?

Восьмикласникам аж заціпило: невже якась дрібнота пропонує їм уночі податися на цвинтар?! Ні, ну ви таке бачили?! І що тут робити: перевести все на жартики? Чи ліпше послати нахабу під три чорти? А раптом вона розбовкає по всій школі про те, як утерла носа страхополохам-старшокласникам?..

— А ти би насмілилася, га, Рижику? — процідив крізь зуби присадкуватий хлоп — вочевидь ватажок банди, і решта гурту схвально загиготіла.

— Мене звати Василина, а рижики в лісі ростуть, — відкарбувала Васька. — Ну ж бо, хто з вас, відчайдухів, зі мною вночі на цвинтар прогуляється?

Збагнувши, що мала не жартує, хлопці спантеличено перезирнулися.

— А на який цвинтар? — поцікавився присадкуватий, пихато розтягуючи слова, хоча насправді шкіра в нього взялася сиротами.

— На Байкове, — байдужно повідомила Вася. — Тебе як звати?

— Ну, Ярослав Галич. А тебе?

— Василина Чумак.

— От и познайомилися. Отже, вирішено! — навперейми загаласували восьмикласники.

— Ге, так нецікаво. Надто просто, — знагла пробурмотів інший хлоп, що доти сидів ні пари з уст.

— А як? — з підозрою глипнула на нього Василина.

— А так! Переможе той, хто вночі пробуде на цвинтарі цілу годину. Та й не просто пробуде, а перетне весь цвинтар! Не впораєшся із завданням — купуватимеш переможцеві плеєр.

— Годиться! — квапливо погодився Ярослав і тут-таки віддав наказ: — О дев’ятій вечора зустрічаймося на вході до Байкового. Ви всі — свідки!

— Чудово. Тож о дев’ятій збираймося коло цвинтаря, а о десятій виходьмо звідти. Вони — свідки, — рішуче кивнула Васька.

— Овва… — здивовано покосився на неї Ярик.

Отож рівно о двадцять першій годині зграйка хлопців-підлітків і дівча з початкової школи стрілися біля центральної брами Байкового цвинтаря й одностайно зиркнули на годинники, щоби засікти час початку й завершення випробування.

— А як ми дізнаємося, що ви дійсно перетнули весь цвинтар,