Читати книгу - "Голос перепілки"

і многая літа», – промовляє Варвара й всміхається. Аж тепер помічає, що під лавою сидить переляканий кіт, який таки ввійшов до хати крізь прочинені двері.

Варвара глипає на цебер із купелем. Ще з вечора готовий. І свяченої води вже влила, і ґрейцери[6] кинула. Лиш зілля ще не поклала, бо не знала, чи хлопець буде, чи дівочка. Варвара хлюпає в цеберку настоянку дев’ясилу, кладе гілочку дубу, кілька чорнобривців, аби чорнобривим був. «Дивиси, аби було, як у людий», – згадує Стефчине. Малий голосно схлипує, щойно торкається прохолодної води, і вигинається, як рибинка в Черемоші. Звивається своїм маленьким тільцем у цеберці, бовтає ручками воду. Варвара висушує дитину Андрусевою пеленкою, загортає у свою хустку й кладе під образами, на покутті.

На підвіконні тихо мерехтить каганець, освітлює високі образи, велику зелену піч, стіл, лаву й широке дерев’яне ліжко, на якому лежить Стефка. У печі потріскують укотре підкинуті поліна. У казанку все ще кипить вода. Варвара не знає, які то вже півні кукурікали. Знає, що скоро світанок. Тільки Стефка не знає. Та німо лежить у ліжку, накрита сірою вереткою.[7]

Варвара сідає на крайчик ліжка й кладе свою руку на Стефчину.

– Як чуєшси? – шепоче.

Стефка повільно розплющує очі. Варвара підсувається на великий солом’яний матрац.

– Тобі вже ліпше?

– …? – ворушить губами Стефка.

– Стефцю, ти годна[8] встати? – упівголоса промовляє Варвара. – Зараз прийде Дмитро. Як роззлостиси, то нас обох із хати вижене. Попробуй! Годна?

Стефчина думка хапається за останнє слово й відсторонено, наче далеке й чуже відлуння, відновлює його в пам’яті. «Год-на», – пригадує пам’ять, не осягаючи змісту почутих слів. «Год-на, – крутиться в голові. – Що годна?»

Варвара кладе руку на Стефчине чоло.

– Йой, падоньку![9] Ти гориш! У тебе горєчка![10] – Варварині руки знову тремтять. Вона хапає зі стола келишок із заздалегідь наготовленою настоянкою мандригори та арніки, піднімає Стефчину голову й прикладає до вуст. – На, пий, Стефцю! Легше стане.

Стефка ледве протискує крізь вуста один-єдиний ковток. Варвара мигцем хапає з лави свою хустину, намочує в коновці з холодною водою, що стоїть коло дверей (якби ж то холодна… за ніч у хаті нагрілася), і прикладає Стефці до голови. Далі біжить до комори, хапає пляшку самогонки й за мить уже обливає Стефці руки, груди, ноги. Обливає й тре, тре й обливає. «Боже, поможи їй». Варвара не зважає, що з-під подушки вислизає й мокріє її шлюбна сорочка, що солома сиплеться на землю, що верета стає мокрою.

Стефка не противиться. Тільки далі ледь помітно ворушить пальцями, вибиваючи в пам’яті нові слова: «Го-ри-Ш», «го-ри-Ш», «Ш-Ш-Ш»…

Вікно починає сіріти. Стефка відчуває, що по її щоці збігає вода. Вона силкується розплющити очі. Важка мокра шматина затуляє не лише чоло, а й повіки. «Се я?»

– Слава Богу! – тішиться Варвара й знімає мокру хустину з її чола.

Стефка розплющує очі. У кімнаті ще напівтемно. Вона поволі ворушить рукою, ногою. Пробує набрати в легені повітря: «Се я».

– Горєчка вже троха спала. Дєкувати Богу! Я вже дві чвертки самогонки на тебе вилила, – хитає головою Варвара.

Стефка аж тепер починає розуміти, що лежить у Варвариній хаті. Вона впізнає її по образах, що дивляться на Стефку з напівтемряви. Шо вона тут робит? Чого лежит? Чого ту’? Стефка пробує підвестися. Спочатку на лікті, потім на руки, спирається на дерев’яне бильце ліжка, поволі сідає. Її тіло неслухняне й чуже. Тягне внизу живота і в крижах. Стефка однією рукою поправляє сорочку, намагається стягнути її на коліна, а другою тримається побічниці, щоб не похитнутися. Її довге волосся розповзається по грудях. Стефка хоче змахнути його рукою, але не може. Дівчина тихо й безмовно знову опускається на ліжко.

– Хочеш подивитиси на дитину? – тримає Стефку за руку Варвара.

Дитина? Яка дитина? Стефка міцно спирається на руки й наструнчує спину. Її натомлене тіло не пручається. Вона вже майже не відчуває болю. І нічого не відчуває. Її втомлені сині очі спантеличено дивляться на Варвару: «Се я?»

До Стефки поволі приступає пам’ять. На покуті лежить маленький згорточок, завитий у Варварину хустину. Він не рухається й не подає жодних ознак життя. «…добре», – шепоче Стефка подумки, поволі набираючи в груди повітря. Мало-помалу підводить до образів очі й завмирає. Далі простягає руку, торкаючись повітря в напрямку згортка.

Її серце калатає, як дзвін біля Рожнівської церкви, що його чути мало не до Косова. Як звестися на ноги? Поволі переставляє одну ногу, другу, торкається долівки. Варвара підставляє їй плече. Стефка робить крок, другий, п’ятий… Розпростирає руки, як знесилені крила. Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі. За якусь мить вона вже стоїть біля маленького згорточка, провівши в повітрі рукою. «Не дихає. Добре».