Читати книгу - "Риб’яча кров"

ми колись купували ще з мамою, старий стандартний санвузол, а з програвача в кухні горланить оркестр. Я не чула нічого подібного вже бозна-скільки, мене це дещо стрясає й відкидає на двадцять років назад. Але я тримаюся й волію зосередитися на сучасності, щоб зберегти спокій.

Я віддаю татові пакет із подарунком — голландський сир і шоколад. Вечір збігає напрочуд швидко, ми говоримо про якісь практичні речі. Я запитую, чи призначили йому дієту й що мені готувати, коли буде перший огляд у лікарні, чи йому ще болить, чи вдома є всі ліки й де найближча аптека, куди краще ходити за продуктами. Дивлюся, що в холодильнику. Він каже, що неголодний, але я ще біжу з торбою до магазинчика. Це буквально сто метрів, я повертаюся за півгодини. Він сподівається на добру їжу після лікарняної бурди, сподівається, що я на ньому не експериментуватиму й не готуватиму якісь голландські викрутаси. Ми сміємося. Я все ще не можу призвичаїтися до його обличчя, яке так змінилося за ці роки. Глибокі зморшки, рідке волосся, змарніле обличчя. Він, мабуть, має таку саму проблему зі мною. Я, звісно, нещодавно надсилала йому в листі нашу з Фредеріком світлину, але він також дивиться на мене ніби на когось малознайомого, кого знав колись дуже давно…

— Якби ти приїхала з цим своїм, я б навіть не зміг із ним поговорити, — каже він докірливо, а я розповідаю, що вже навчила Фредеріка говорити чеською, натомість сама вчуся від нього голландської.

Зрештою, роблю нам бутерброди, він сидить на кухні, сперши милиці об лавку. На шафі світлина в рамці. Мама й тато, десь років із двадцять тому, їх сфотографовано біля нашого колишнього дому в селі. На мене це не справляє жодного враження, і я потай пишаюся, що дотримуюся своїх правил.

Після вечері я розкладаю речі. Раптом відчуваю втому, на сьогодні вже забагато всього, кажу про це татові, лізу у ванну й пускаю на себе гарячу воду з душу. Я спатиму в дальній кімнаті на тахті, де раніше була мамина швейна машинка. Кладу на постіль мобільний, перевіряю час, уже десята. Швидко пишу повідомлення Фредерікові, я зовсім про нього забула. Перш ніж загасити світло, витягаю з гаманця аркуш. Ручкою ставлю галочку навпроти напису ТАТО. Вимикаю світло, заплющую очі й посміхаюся тому, як легко все пройшло. Перш ніж заснути, кажу собі, що час все залікував й інші подібні дурниці.

Я тиняюся площею в Будєйовіце, усе не так, як було колись. Перукарня, де мене востаннє перед поїздкою до Англії стригла Надя. Рибний ресторанчик на розі, куди ми студентами ходили після вечірок на рибний салат. Замість нього — бутік зі спортивним одягом. Я пройшлася центром і зазирнула в усі перукарні, але Наді ніхто не знав. Я наївна, кажу собі, бозна, де вона тепер, через п’ятнадцять років. Гріюся біля фонтана на сонці пізнього вересня. Перш ніж пішки чалапати назад на район, я ще навідуюся в книжковий магазин. На полиці, повній книжок, розставлених за іменами авторів, шукаю літеру Г. Стрибаю від радості, витягаю важку книжку з помаранчевим корінцем та ілюстраціями Йозефа Лади на палітурці — «Пригоди бравого вояка Швейка». Нове видання. Я йду швидкою ходою з центру міста, книжка під пахвою, принаймні один успіх у моїй першій подорожі до минулого, кажу я собі. Незабаром одинадцята година, найкращий час готувати татові обід.

Ввечері ми сидимо у вітальні, моя валіза вже порожня, я заповнила шафу в кімнаті, де сплю. Випрала першу частину білизни, пралка в тата порівняно нова. Я пройшлася квартирою. Як для господарства старого вдівця з прооперованим тазостегновим суглобом — усе не так і погано. Я змащую руки кремом. Завтра помию вікна, кажу я, а тато переймається, що я якась худа, і допитується, чи добре я їм. Поки що ідилія.

Я починаю розмову про Гонзу. Де він узагалі і як, чи є в тата про нього якась інформація. Я не бачила його з… я замислююсь, із 1986 року. Хитаю головою, самій важко повірити. Тато сидить, ніби язика проковтнув. Ані пари з вуст, не реагує на запитання.

— Про Гонзу ми тут не говоритимемо, — зрештою вичавлює він.

Я дивлюся йому просто в вічі, намагаюся говорити спокійно й згадую про свої обіцянки, дані задовго до повернення сюди.

— От саме про Гонзу ми й говоритимемо.

Я стежу за його здивуванням, за тим, як змінюється вираз його обличчя, воно червоніє й набухає, риси стають гострішими, дивна якась гримаса, він дивиться вбік. Я не зводжу погляду. Раптом він робиться сам не свій.

— Що це таке? — напускається він на мене. — Ти вчитимеш свого старого тата, говоритимеш, що я маю робити, чи що…

Він увесь напружений, руками стискає милиці, ніби хоче звестися на ноги й кудись утекти.

— Я не хочу тобі говорити, що ти маєш робити. Я лише хочу поговорити про нашого Гонзу.

Він відводить погляд, вражений. У мені все кипить, усе, що було заховане десь насподі. Це було схожим на прекрасне повернення блудної доньки до батька, який завдяки мудрості своїй і старості з усім змирився. Я вже не кажу нічого. Намагаюся зберігати спокій, але в моїй голові спливає: «Мені байдуже, татку, навіть якщо я тебе остаточно втрачу. Якщо викинеш мене зараз геть і винаймеш замість мене якусь покоївку. Я через п’ятнадцять років приїхала не задля того, щоб знову тупцяти по колу, щоб поводитися так, ніби нічого й не сталося, і кружляти довкола всіх цих тем із минулого, як біля вогню. Якщо хочеш — можеш із цим померти, із