Читати книгу - "Маг"

про цю школу — «Алеко»: Kenneth Matthews, «Aleko» (Peter Davies, 1934). Також французький письменник Мішель Деон опублікував автобіографічний твір «Балкон на Спеце»: Michel Déon, «Le Balcon de Spetsai», Gallimard, 1961 (примітка автора). ">[4].

Широко відомий грецький мільйонер, що недавно придбав частину острова, не має нічого спільного з моїм, придуманим; пан Ніархос з’явився на Спеце значно пізніше. Також і попередній власник вілли «Бурані» — розкішних апартаментів, що їх, як і певні зовнішні риси його самого, я зобразив у книжці, аж ніяк не прототип мого персонажа, хоча, як знаю, таке припущення стає чимсь на зразок місцевої легенди. З цим паном, приятелем Венізелоса-старшого[5], ми побачилися всього двічі, та й то дуже коротко. Запам’ятався мені його будинок, а не він сам.

Відтоді мені вже не доводилося бувати на Спеце, й, судячи з того, що я чув, нині було б важко навіть уявити цей острів таким, яким я змалював його зразу після війни. Там не було з ким водити компанію, хоча в школі весь час працювали два вчителі-англійці, а не один, як у книжці. Завдяки щасливому випадку я познайомився з чудовим колегою, нині вже давнім другом — Денісом Шарроксом. Неймовірно начитаний, він набагато краще, ніж я, знав грецькі звичаї. Саме Деніс перший запровадив мене до вілли, а незадовго перед тим відмовився від своїх літературних амбіцій. Криво всміхнувшись, ствердив, що на попередніх відвідинах у «Бурані» він написав останнього вірша в житті. Незбагненним чином ці слова збудили мою фантазію: дивовижна усамітнена вілла, чудові краєвиди навколо неї, крах ілюзій мого приятеля. Наближаючись до цієї оселі, що стояла на мисі, ми почули музику, несподівану на тлі античного пейзажу… звуки не благородного плеєлівського клавесина[6], як у романі, а чогось такого, що абсурдно наводило на думку про валлійську каплицю. Сподіваюся, ця фісгармонія досі там. Вона теж щось та й викликала.

У той час чужинці — навіть греки — були на острові великою рідкістю. Пам’ятаю, одного разу до нас із Денісом примчав хлопчик і повідомив, що з афінського пароплава зійшов якийсь англієць, а ми, неначе два Лівінґстони, вирушили привітати нечуваного прибульця на нашому пустинному острові. Наступного разу приїхав Кацимбаліс, «маруссійський колóс» Генрі Міллера[7], і ми поквапилися висловити йому пошану. Тоді в Греції витав милий, зворушливий дух села.

Цей острів, крім його обжитих закутків, таки населяли привиди — щоправда, витонченіші й гарніші, ніж ті, що я створив. Я ніде не чув такої, як тут, загадкової тиші соснових борів, схожої на вічно чистий аркуш, спраглий якщо й не записки, то принаймні слова. Від неї виникало дивовижне відчуття втрати часу й участи в народженні міфу. Здавалося, де-де, а в такому місці навряд чи може щось статися, проте у повітрі невідступно витала провість подій. Тутешній дух-покровитель — genius loci — був дуже схожий на героя найвишуканіших віршів Малларме про незримий політ, про слова, безрадні перед несказанним. Важко описати значення цих вражень для мене як письменника. Вони пройняли моє єство й позначилися на ньому глибше, ніж усі інші спогади про людей і природу цього острова. Вже тоді я усвідомив, що з багатьох поглядів став невиправним вигнанцем із англійського суспільства, однак романістові належить зазнати ще важчого вигнання.

На перший погляд, ці враження гнітючі, як і в багатьох початківців — письменників і художників, що приїжджають до Греції шукати натхнення. Породжене таким досвідом відчуття нездарности і духовного отупіння ми прозвали егейською хандрою. Треба бути справді зрілим митцем, аби створити щось вартісне на тлі найчистіших і найгармонійніших краєвидів нашої планети; особливо ж коли знаєш, що в них могли якнайкраще вписуватися тільки ті люди, які траплялися в прадавні часи. Острівна Греція й досі Кіркея; й мандрівному митцеві не варто тут засиджуватися, якщо він дбає про свою душу.

Крім згаданого вище, під час мого перебування на Спеце не діялося нічого іншого, що мало б якийсь зв’язок із «Магом». Реальні основи описаних у книжці подій постали після мого повернення до Англії. Утікши від Кіркеї, я важко пережив наслідки втечі. Ще не тямив тоді, що романістові конче потрібні втрати, що вони дуже сприяють творчості, хоча йому самому завдають болю. Невиразне чуття якогось недоситу, змарнованої нагоди спонукало мене пересадити зазнані вже в Англії особисті прикрощі на ґрунт пам’яті про Спеце з його безлюдними просторами. У споминах цей острів помалу перетворювався на втрачений рай, на безіменний — sans nom — маєток Алена-Фурньє, а то й на Бівісову ферму. Поступово мій герой Ніколас набирав виразних рис якщо й не пересічного сучасника-англійця, то принаймні пересічної людини з мого суспільного прошарку та середовища. У прізвищі, яким я наділив цього персонажа, криється родинний каламбур. Змалку я вимовляв «f» замість «th», і насправді назва «Ерфе» замінила слово «Earth» — «Земля». Такий словотвір значно випередив у часі підхожу асоціацію з Оноре Д’Юрфе та його «Астреєю»[8].

Сподіваюся, що написане вище звільнить мене від обов’язку тлумачити «значення» цієї оповіді. Роман, хай навіть прозоріше задуманий і виразніше викладений, ніж мій, — це аж ніяк не кросворд, у якому заданій легенді відповідає один-єдиний набір правильних відповідей. Інколи я зневірююся в тому, що колись вдасться викоренити хибне трактування цієї аналогії («шановний пане Фаулзе, будьте ласкаві пояснити, що означає…») з голів нинішніх тлумачів-раціоналістів. Якщо в «Магу» і є якесь «справжнє значення», то його не більше, ніж у таблиці, взятій із психологічного тесту Роршаха. Це значення залежить від реакції, викликаної в читача, а, як на мене, й мови не може бути про якусь задану наперед