Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Відповісти вичерпно на вічні питання в цій книжці устами навіть найвідоміших українських (і російських) інтелектуалів, філософів, письменників, митців чи істориків — неможливо, відповіді на свої питання кожен читач віднайде сам.

Автор ідеї видання цієї книги — Антін Мухарський — запитував в очевидців, учасників, героїв українського Майдану і про те, чому вони ризикували власним життям і довгими зимовими місяцями вистоювали на морозі, сподіваючись на перемогу. У всіх була своя відповідь на це питання, і ви її знайдете, але лейтмотив один: заради майбутнього своєї країни. Це ж, інакше кажучи, вічна тема великої любові і смерті, сенсу людського життя, свободи, волі, того найважливішого, на що і минає твоє життя. У цій книзі йдеться про найінтимніше, найпристрасніше у житті кожного українця, як би голосно це не звучало.

Пишу ці рядки, бо хочу вірити, що історію творять непримітні, на перший погляд герої, які ходять поміж нас. Бо авторами української історії не мають бути ні політтехнологи, ні політики, ні сірі кремлівські кардинали чи невідомі нам «містичні сили», які керуватимуть слухняними бездумними масами людей (а ті — навіть не усвідомлюватимуть, що з ними відбувається). Бо віра в тріумф Розуму, грубо кажучи, — прерогатива дуже небагатьох освічених людей на цій планеті, і якщо говорити в геополітичному контексті про Україну, то мене не полишає відчуття, що розуму тут не знайшлося місця, як і таким важливим для цивілізованої людини цінностям — освіта, культура й наука. Ці складні і дуже важливі для розвитку країни поняття, незрозумілі хлопцям-пітбулям, в руках яких зосередилася влада й ресурси (імен злочинців не пишу, бо вони не варті згадування, ніхто з них досі не покараний (sic!) жодним законним людським судом). Це — нібито дорослі чоловіки, погано освічені, очевидно, нездорові (психічно передусім, зверніть увагу на міміку й жести), одягнені красномовно «по-багатому», як і їхні аксесуари — особи жіночої статі зі скам’янілими, неспотвореними інтелектуальною роботою накрохмаленими обличчями голлівудських акторок другого плану чи підтоптаних готельних повій. Це — так звана «політична еліта», яка дуже разюче контрастувала на тлі «колег по цеху» з Європи чи США, це «еліта», яка не зуміла вивчити не те щоб англійську «для загального розвитку», вона не знає ні мови держави (в якій народилася), ні її історії (а це елементарні речі) й не здатна фахово висловитися на жодну тему. Це глибоко травмовані з часів свого нещасливого дитинства людські істоти, які навіть не здогадуються, що їхній емоційний та інтелектуальний розвиток безповоротно зупинився в підлітковому віці. Такі персонажі в українській історії не випадкові.

Україна (і в очах Європи) була корумпованою країною ментального середньовіччя, безглуздих забобонів, ритуалів і невігластва, на телеекранах якої роками тривають примітивні шоу, «битви екстрасенсів». Інших вищих сенсів у телеглядачів, народжених для рейтингів, за визначенням немає, про існування таких ці люди навіть не здогадуються. І від початку ЄвроМайдану мені було зрозуміло, що глибинні зміни (зокрема еліт) в українському суспільстві, неможливі — відсталість й упослідженість більшості дієздатного електорату закладені навіть не російською пропагандою, а генетикою — на рівні хромосом. І найстрашніше, чим пронизаний побут українця, кров, свідомість, а відповідно й увесь соціум — неосвіченість, комплекс меншовартості, лакейство й бідність — ось цьому потрібно покласти нарешті край. Історія врешті-решт повинна конвертуватися в культуру — це аксіома. Вона й народжує нові сенси й цінності.

От тільки революцію в людських головах здійснити на практиці складніше, ніж «вбити царя».

Після Майдану українці змінилися. Народ виріс у Націю. Це вже не закомплексований неприкаяний підліток. Вона на Майдані сказала: «Я Є! Європо, Азіопо, Америко й ОАЕ! Я є!». Україна не тільки заговорила, але й продемонструвала себе сильною нацією, яка не боїться викликів часу, війни, економічної чи цивілізаційної катастрофи. І ця горда, красива й смілива країна в найтемніших присмерках Європи торує власний шлях. Бо Україна — відкрита для великого світу, не лише до науки поважної Європи чи до обійм найдемократичнішого, зажди усміхненого американського президента.

Жодної іншої України я не бачу і бачити не хочу.

Слава Україні.

Інна Корнелюк, літературний редактор, упорядник Любов. Мрія. Україна

Особливістю цієї книжки є те, що її проілюстровано світлинами фотографів, які, навіть якщо і працюють із ЗМІ чи з інформагенціями, були на Майдані перш за все як громадяни, за покликом душі. Їхні знімки, на нашу думку, є найбільш переконливими, бо мають у собі дещо більше, ніж просто вдалий кадр.

Щоб обрати ці кадри, ми переглянули близько 6 тисяч фоторобіт. Не раз. І щоразу перегляд надісланих світлин, окрім часу й сил, вимагав від нас дуже багато душевної роботи: ми осмислювали себе як українців, аналізували свої вчинки — реальні й можливі, аналізували свої ж думки, відкривали нові почуття, співчували, відчували глибоку вдячність і повагу, плакали, мріяли… Мріяли про те ж, що й мільйони людей на Майдані.

Упродовж подій Майдану мені часто писали друзі зі Швейцарії, Бельгії, США, розпитували про те, що бачили у телесюжетах, звісно, часто «прикрашених» російською пропагандою (бо новини отримували від російських інформагенцій). Вони весь час дивувалися: «Ти ходиш на Майдан? Навіщо? Ти ж жінка! Там небезпечно! У вас стріляють! У тебе є віза? Приїзди, ми тебе сховаємо». Я терпляче відповідала на їхні запитання, часом зазираючи до словника, щоб точніше пояснити англійською, хто такий «тітушка», що таке «Небесна сотня», та щоб описати закони, які спричинили той факт, що все більше й більше людей виходили на вулиці…

Якби сьогодні мене спитали, чому ми там були, я б уже не стала говорити про закони, бажання вступити до Євросоюзу чи небажання об’єднуватися у Митному союзі з Росією. Саме ця революція змінила нашу свідомість. Ми нарешті відчули й усвідомили себе окремою самобутньою нацією, яка прагне мати власний шлях розвитку, звісно, не відокремлений від усього світу, але й не нав’язаний ззовні, який ґрунтувався б на загальнолюдських цінностях. Тож я б відповіла, що ми стояли через мрію. Мрію про свою Країну. А ще —