Читати книгу - "Важка весна"

204
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 104
Перейти на сторінку:

Вони пройшли через кабінет, де всім по черзі зробили знімок грудної клітки, а потім — у велике приміщення розміром з танцювальну залу. Тут всюди були лікарі, а коло них за столиками медсестри записували те, що їм диктувалося. Було шість чи сім таких групок. А вони стояли голі й поволі посувалися в черзі.

Тоді він помітив, що перед ним залишилося лише четверо, і ось-ось настане його черга; водночас йому було неприємно від думки, що коли перед жінкою-лікаркою вже нікого не буде, він постане перед нею сам. Вона була середнього віку й виконувала свою роботу серйозно і замислено. Йому було прикро не через те, що підійде до неї голим. Це було усвідомлення несподіваного приниження від того, що вся історія табору вклалася в це бідолашне тіло, та ще й перед жіночим створінням. І ось уже справді нікого не було перед ним, і він попрямував до неї просто та природно; так завжди, подумав він, метикуєш над якоюсь справою, а коли настає час діяти, раптом усе виявляється простим. Лікарка сиділа на стільці в білому фартушку і видавалася трохи незвичною. Вона була зосереджена, але не через ту вервечку нагих чоловічих тіл, які заповнювали приміщення, а через якусь думку, що зродилася ще до того, як вона сюди прийшла. Вона перемовлялася з сестрою, котра сиділа за столом ліворуч від неї, а в міжчассі мацала його мошонку; так механічно жінка мне пальцями шовкову тканину, коли розмовляє із знайомою в магазині. Така її недбалість була майже образливою, але, може, в ту мить і найслушнішою. А цікаво ж, що чоловікові, який врятувався від смерті, обмацують член, аби встановити, чи він ще повноцінний. І тієї ж миті у нього перед очима виринули ті його хворі у тісній кімнатці: майже всі закостенілі рештки випустили дух з рукою на своєму муміфікованому члені. Тоді лікарка відвела руку і приклала до його грудей стетоскоп, і тієї ж миті, коли в її слухавці озвалися його легені, її очі збудилися із задуми і стали материнськими; тоді вона почала механічно щось диктувати сестрі. Коли потім виходив через широкі двері, то нерішуче зупинився, бо його пройняло відчуття, що він надто швидко став схожий на всіх отих людей на паризьких вулицях. Став на тротуарі і відчув, що має чудернацький вигляд передовсім через свій одяг, на якому зупиняли погляди перехожі. Йому спало на думку розпитати про Червоний Хрест, сторож сказав адресу, і він почав блукати в лабіринті паризьких вулиць. Штовханина в підземних коридорах метро, що мчало людей нескінченними тунелями, можливо, найбільш підходяще місце для поверненця, подумалось йому. Не пульсування столиці там нагорі, на авеню і бульварах, а саме темрява тунелів тут, під міським асфальтом. Так поверненець може продовжувати свою анонімність і свою безвітчизність, причому живі люди лише підтверджують його потаємну окремішність. Певна річ, заважав йому в цьому одяг. Але в тисняві його мало хто помічав. Щонайшвидше мусить його позбутися. Людей у метро ставало менше, і він запитав дівчину, яка стояла поруч із хлопцем, чи швидко йому виходити. Вона кивнула. Потім подивилася на його одяг і поцікавилася, що це за літера в червоному трикутнику на грудях; коли ж він відповів, що це початкова літера національності, вона усміхнулася і сказала, що вона росіянка. І ще сказала, що юнак, який з нею, — француз, а потім запитала про табір. Тоді він посміхнувся і сказав, що про це неможливо коротко розповісти, і пробурмотів щось російською, швидше сам до себе, аніж до неї. Вона ж зашарілася, і він зрозумів, що не мав би в Парижі в присутності дівчини вживати оті слова, що їх вживав Васька, коли вони прибирали трупи з солом’яних підстилок. Добре, що мусив уже виходити й не дивуватися її сором’язливому рум’янцю.

На площі Трокадеро було небагато автомобілів, і тому очам відкривалася широчінь авеню, що стікалися до неї, цих спустілих артерій вимерлої Європи. Так наче поодинокі автомобілі відпливали просмоленими річищами в дорогу покинуту й тиху, що вела на край світу; і ніби на тих самотніх світових шляхах сподівалися відшукати якесь живе створіння, яке б їм розтлумачило сенс людських поселень, міст та й існування взагалі.

Палац Шайо з двома своїми крилами скидався на монументальну гробницю, але він згадав збентеженість дівчини в метро і зрозумів, що дивиться на все крізь призму свого світу. Її рум’янець, сказав він сам собі, здатен пробудити в людині образ легкої рожевуватої заграви, що мала колись супроводжувати народження всесвіту; але те народження було таке далеке, що здавалося вже неправдоподібним. А потім перед ним розкинувся Париж, і в його грудях сіпнувся затерплий м’яз. Так, мабуть, здригається серце потопельника, оживлене штучним диханням, бо воно лише завмерло, а не зупинилося. От і наші, мабуть, лише завмерли, сказав сам собі, коли йшов широким мармуровим переходом, що поєднував два крила палацу. Ступав гладенькими плитами, але водночас, мов оком кінокамери здалеку, спостерігав за собою: поява постаті в смугастому одязі на терасі у травневому сонці. І не міг знайти зв’язку між отією постаттю і світлим жовтавим покриттям під ногами, а ще менше — з широчінню міста по той бік Ейфелевої вежі. Він зупинився коло кам’яної огорожі і подумав, що, мабуть, колись у ньому прокинеться справжнє захоплення від цього краєвиду, але тієї миті не міг зрозуміти сенсу тієї неозорої широчіні і величі. Все це було немов тлом для вишуканих і безжурних людей, які прийдуть звідкись, щоб зажити в прекрасній безмежності парків, авеню, бульварів, пам’ятників і палаців. Але не уявляв, звідки ж прибудуть ті нові мешканці. Хоча знав, що всю цю безмежність створили століття історії, він, як поверненець, дивився на неї з уважністю, яка збудливо холодила. Жоден образ звідти йому не з’явився, але здавалося, що тієї миті його очима дивиться весь таборовий дух. Тому сам, навмисне, шукав примару, щоб порівняти її з тією панорамою. Але не міг знайти жодної. Хоча... У Дорі він отак дивився з пагорба вниз на широкий шлях, що поміж бараками вів до виходу. На пагорбах теж розкинулися бараки, а внизу вони простягалися вздовж довгої дороги аж до самого виходу. Широким був цей вихід, а оскільки він був наприкінці рівної і широкої дороги, то підкреслював відчуття далечіні; а ще й тому, що видно було дорогу, яка стелилася далі. Нею приїжджали і

1 2 3 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Важка весна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Важка весна"