Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"

цією надією ти можеш шукати свого сина, засудженого на смерть, якого раптом не розстріляли, і він десь у Сибіру, вічний арештант у дуже далекому таборі, але — живий.

І протягом цих років обов’язково з’являлись люди, які присягались, начебто бачили Гегу, або схожого на нього, живим в одному з російських таборів особливого режиму, і батьки їхали. Не тому, що не здогадувались, що у цьому величезному Радянському Союзі неможливо було відшукати розстріляних дітей, а щоб не помирала надія.

Та коли надія померла, з’явився трунар.

Врешті, батьки вирішили, що краще знати правду — навіть найстрашнішу, краще знати, де твоє дитя — навіть мертве. І коли прийшов трунар, Натела Мараваріані одразу здогадалася, що цей чоловік щось знає, знає набагато більше, ніж всі інші вкупі, ті, хто пошепки звертався до них, і пані Натела точно здогадалася, що цей чоловік є трунарем їхньої надії.

Пішло їх небагато, пішли вони тихо, бо тодішній голова ЦК вже називався президентом (Георгій замість Едуарда) і насправді він був тим, хто краще від усіх, точніше від всіх знав, кого, як і коли вбили, та все одно мовчав.

Пішли тихо. Було холодно, однак жінки не боялись ні холоду, ні мокрої землі, яку копали разом із чоловіками, аби тільки ті не відмовили у жіночій допомозі. Дощило. Іноді дощ припинявся, однак земля вже перетворилась на багнюку, і на тому величезному полі було чутно пришвидшене дихання чоловіків.

Жінки не боялись, однак Натела Мачаваріані все одно була здивована точністю трунаря. Вона намагалась запам’ятати його лице, але це було дійсно неможливо, бо той справді не мав обличчя. Поле ж було безкінечним, величезним кладовищем, де ночами ховали привезені з міста трупи тих людей, яких десятками років розстрілювала радянська влада без зазначення особистості, без палаців у могилах.

Грузини прозвали домовину палацом, аби смерть здавалась не такою важкою, втім, тих, кого розстрілювала радянська влада, ховали без трун. Тому сам трунар здивувався звуку, коли врешті холодний заступ натрапив на щось тверде, і лише тоді він згадав, що то був винятковий розстріляний — його опустили до ями у труні, і тепер він сміливіше промовив фразу, через яку вони всі тут зібралися. Трунар точно знав місце поховання Геги Кобахідзе. Труна була залізною, а не дерев’яною, як зазвичай, і від того звуку батькові Геги, Міші Кобахідзе, стало дуже погано. Настільки погано, що жінки вирішили дати йому води, проте вода вже скінчилась, а сіл поблизу також не було. Ба навіть більше — ніхто з них не міг згадати, з якого боку вони прийшли і де проходила дорога, яка знаходилась поряд з тим полем. Коли вони їхали з Тбілісі, кожен окремо, не змовляючись, намагався запам’ятати дорогу, та коли почувся удар об труну, дорога зникла, і вони опинились в іншому світі — місті, яке з 1921 року існувало просто тут, не так уже й далеко від Тбілісі. То було підземне місто, яке зверху було вкрите квітучими травами полів, а в собі приховувало новітню історію Тбілісі й Грузії. Поле зберігало підземний літопис Грузії XX сторіччя, й у те підземелля потрапляли прямо з підпілля. Тут спочивали ті, кому радянська влада ніколи в житті не подала би й води, а мертвим вода була вже не потрібна. Тому ніхто не здогадався, не розуміють і зараз, звідки трунар приніс воду, коли стало погано Міші Кобахідзе, а до відкриття труни лишалось всього кілька секунд. У цю мить батьки все одно не були присутні, і хто знає, скільки разів бачили цей момент батьки Геги Кобахідзе. Труну розкрили інші. Натіа Мегрелішвілі одразу впізнала мерця, і то був не Гега Кобахідзе.

Та перш, ніж вони досягли труни, того дощового дня 1999 року, коли кілька людей, дуже напружених і знервованих, годинами копали землю на полі, де не було жодної ознаки того, що тут хтось похований, у відповідь на мовчання Натели Мачаваріані той чоловік з дивним обличчям голосно мовив:

— Це справді те місце, точно пам’ятаю.

— Вже п’ятнадцять років пройшло, — відповів хтось.

— Могила Геги тут, це точно.

Чоловіки мовчки продовжили копати землю, і у тиші чулося їхнє пришвидшене дихання доти, доки лопата одного з них не натрапила на труну. Через той звук всі завмерли, та лише на мить, після чого разом продовжили викопувати труну і врешті витягнули її нагору, на поверхню землі.

Коли чоловіки підняли віко, жінка швидко розвернулася й чекала на реакцію чоловіків. Чоловіки ж остовпіло поглянули на мерця, опізнати якого після стількох років було важко, однак Натія Мегрелішвілі тихо, але впевнено мовила:

— Це не Гега.

А Ека Чихладзе справді не уявляла, що коли-небудь ще побачить Сосо Церетелі, який і п’ятнадцять років по тому був одягнений у ті самі джинси, у яких вона бачила його востаннє, за кілька днів до захоплення літака…

Тіна

П’ятнадцять років тому, 18 листопада 1983 року, у відчинених дверях невдало захопленого й поверненого до тбіліського аеродрому літака з «лимонкою» в руці стояла молода жінка, обличчя якої в очікуванні страшного кінця мокло під краплями дошу.

Тіна стояла з гранатою в руці на порозі літака саме тому, що все мало ось-ось скінчитися і сталося б те, що вона й так давно планувала. В очікуванні вироку муки людей сягнули того, що кожен мріяв про близьке завершення — і ті, хто стежив за подіями ззовні, й ті, хто знаходився у літаку. Всередині оточеного літака серед пасажирів та членів екіпажу були й убиті, і тіла декого з них досі валялись у проході. Були також і поранені, й тишу в літаку порушували їхні стогони, а хтось із них ще й умовляв пошепки Тіну не підривати гранату. Дівчина спершу не відповідала, та згодом, врешті, мовила, скоріше звертаючись до себе, із дивним жалем у голосі:

— Заспокойтесь, жіночко, вона несправжня.

Та жіночка разом із рештою пасажирів після відповіді Тіни лишилися зі здивованими обличчям, а дівчина з-поміж усіх тих облич шукала найдорожче для себе. І знайшла, але в очі Геги зазирнула лише