Читати книгу - "Залюблені в сонце"

одна клонована марійка вже всілася — он там, високо! — на тремтливій зірці, яку вони найбільше любили… До п'яти марійок неможливо дотягнутися, а де ж Марійка, де?

Замість відповіді хлопець розкрив очі. Була глуха північ, ще треті півні не співали…

…Вона у просторому чорному саркофазі. Там немає Костика. Навіть мами і тата нема. «Тут не може бути поплічників,[1] — хтось зловісно шепче їй на вухо. — Ти ніколи звідси не… світла-сонця не… свого Костика не…»

На цьому слові Марійка скрикує і — наче Мавка, що визволяється із крижаних обіймів Того, Що В Скалі Сидить, — розсуває своїми тендітними руками холодну кришку саркофагу.

На неї веселим і швидким потоком починає литися світло, з якого поволі проступають — наче втопленик-лицар виходить, живий і нетлінний, на берег океану — знайомі найдорожчі обриси…

* * *

Недавно Кость повернувся з Києва. Правда, їздив не сам, а з батьком. Нудьгував за Марійкою, але хіба ж він міг узяти її з собою?! Та й їхали вони всього на два дні. У п'ятницю вночі туди, у неділю вдень — назад. Ночували у татового родича, який був не надто радий відвідинам, постійно скаржачись на відсутність коштів. «Але ж — справедливо думав Кость — є гарне прислів'я: «Якщо мед, то ще й ложкою». Ми привезли йому та його сім'ї майже дві торби гостинців, а наш далекий родич і землячок замість вдячності весь вечір нив і підвивав, що у Києві, мовляв, така дорожнеча, так важко жити простій людині, так складно утримувати сім'ю, люди забагато їдять. Кость зловив себе на тім, що йому не жаль дядька Григорія:

скаржиться, але ні разу не подякував за подільські гостинці, які його родина і він може їсти тиждень;

скаржиться, ставлячи гостей у незручне становище якихось жебраків чи прохачів;

скаржиться, але щадить себе, лінтюха, працюючи надто помірно…

Ось він, ще один секрет бідності звичайної української людини, помимо її справедливих докорів, адресованих можновладцям різних рівнів. «Дорослий, до речі, приблизно стокілограмовий дядько (хоч я його й не важив, прикинув на око) просидів п'ять годин на кухні. Але він майже не згадував ні живих, ні померлих старо- михайлівських родичів, не згадував ні про свої колишні симпатії, ні однокласників, — не по роках, як дорослий, думав Кость. — Натомість цей так званий столичний житель п'ять годин проквилив у порожнечу (ми йому лише ввічливо кивали) замість того, щоб придумувати якісь способи підробітку, сміятися, згадувати юність, спільну з татовою. Мій батько набагато ліпший від цього невдячного, обкуреного дешевими цигарками плакальника».

Київ по-своєму вразив також. Костик був тут удруге. Але перший раз — кілька років тому — він найбільше затямив химерне відчуття власної мурашиності посеред цих велетенських вулиць і площ, під цим старокняжим небом, що пам'ятало хрещення киян і діяння керманичів та вчених.

І ця романтика столиці залишилася у хлопцевому серці.

Цього разу все було так само. Але водночас інакше. Хлопця неприємно вразило, — наче він раніше про це не знав або не хотів допускати до своєї свідомості, - як часто на вулицях звучить нерідна йому російська. Кажуть, що це навіть не російська, а лише її особливий київський діалект.

…Кость раптом згадав про посвяти пластового прапора. Йому розповідав знайомий ровесник-галичанин про патріотичні літургії, винесення прапора та інших символів куреня, зокрема булави і щита, зродились ми великої години. Урочиста передача цих священних клейнодів почесними гостями… Хлопці у білих рукавичках тримають прапора… Як і в усіх військових формуваннях, його втрата означає розпуск військової одиниці, не треба нам ні слави, ні заплати. Краще втратити голову, ніж прапор! Принаймні так вважали військовики — лицарі, світлі українські самураї, заплатою нам розкіш боротьби. Ця літургія, за словами галицького хлопця, викликає урочисте зворушення, хочеться щось робити для Вітчизни, згадувати й оплакувати смерть українських майже ровесників під Крутами, а вони теж були молодими, — Боже, якими юними і нецілованими вони відійшли! — як ви помирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами, хочеться жити і працювати для Своєї, єдиної у світі, України…

* * *

Після того вчитися ставало дедалі важче, а то й неможливо. Про що би Кость не думав, перед очима стояла картина залицянь десятикласника. Вчора Марійка розшукала його:

— Костику!

Він запитально підвів голову, не зронивши ні слова.

— Чого ти ображаєшся на мене?

Та ж мовчанка замість відповіді.

— Хіба ти не розумієш, що між мною і ним нічого не було?

Костик мовчав далі. О, він міг би спитати, чому ж тоді вона дозволяла обнімати себе за талію, чому так заливчасто і щасливо сміялася, невже її вдавалося майже рік жити подвійним життям: сьогодні — Костик, завтра — той, у четвер — той, у п'ятницю — Кость.

Але щось зціплювало йому уста, важче і сильніше від нього.

— Чому ти постійно мовчиш, Костю?! — нарешті Марійка зірвалася майже на крик. — Це ж був Вадим, мій двоюрідний брат!

Кость хотів розтулити рота — але що казати у такому випадку: вибач, я погарячкував? Надивився серіалів із милом? Не надто впевнений у собі, тому і приревнував? Не знаю, що на мене найшло? — але Марійка, витираючи сльози, вже побігла.

Він залишився на шкільному подвір'ї сам-самісінький, якщо не враховувати галасливої дитячої зграї чи третьокласників, чи другокласників, які грали у принца і принцесу. Краєчком ока хлопець зауважив, що «принц»-другоклашка стоїть всередині кола, спітнілий та розгублений, і ніяк не може вибрати свою «принцесу».

* * *

Почалися літні канікули — якнайкращий час для Костя, але не зараз. Не цього року. Цього року все було не так. Кость сердився, — мовляв, що це значить, коли звичайна дівчина може розладнати його плани і спосіб життя? Звідки ця несподівана ганчір'яність? Подумаєш, посварилися. Багато хто з ким свариться — і