Читати книгу - "Круглянський міст"

уже готовий повеселішати, як у голосі вартового відзначає нотки нещирості, швидше — бездумної байдужості, і знову потупляє свій погляд.

— Приїде комісар — він йому покаже «пом’якшувальні».

— Нічого. Головне — не дрейф. Коли що — мовляв, під мухою був. А під мухою — воно все можливо.

Вони повертаються і зникають. Роздратоване напруження у Стьопки потроху слабне — продовжувати цю розмову йому вже ставало не під силу. Що б там не чекало його, якби тільки швидше. Хлопцю вже здається, що він сидить тут дуже довго, і його стривожені почуття чи то приглушуються спогадами, чи то пробуджуються до нестерпності. Мабуть, краще, коли він один і ніхто не допікає ні погрозами, ні непотрібним тепер утішанням. Зіщулившись від холоду, він притуляється плечем до вогкої земляної стіни, одну до одної горне захололі ступні — ногам так робиться ніби тепліше.

Неподалік у вільшняку рубають дрова — мабуть, на кухню. Чуються неспішні удари, короткий хруст дерева, шерхіт гілля; часом тонко віддзвонює сокира. Так і він рубав два дні тому і, мабуть, рубав би й тепер, і завтра, і жив би, хоч і не дуже весело, але вже напевно без цих неприємностей, які гірші за рану, а може, й за саму смерть, якщо в бою. І треба ж було йому попертися на те завдання… він і досі не розуміє, чи справді Маслаков його шукав, щоб узяти в групу, чи, може, випадком спіткав його в лісі та покликав.

Зрештою, на Маслакова він кривди не має — той усе робив з найкращим наміром. Чи його вина, що так склалося…

2

Тоді він, ссікши декілька вільхових дровин, вертався на кухню.

Нетовсті, здавалося, дровини виявились несподівано важкі. Стьопка їх спершу ніс, потім волік за набряклі весняним соком окоренки. Верхівки і нерівно обсічене суччя драли прілі завали торішнього листя, чіплялися за чагарі, ялівець. Окоренки ж просто відривали руки. А тут іще гвинтівка на довгуватій вірьовчаній чіплянці — вона била прикладом поміж ніг, заважала йти, і хлопець, добре притомившись, кинув дровини, трохи не доволікши до кухні. Потім, помарудившись, і сам стомлено опустився на землю в рідкому ще, з дрібними листочками, вільшняку збоку стежки. Було теплувато й затишно, він угрівся, під сукняним мундиром аж припотіла шия. Стьопка розстібнув комір, кинув додолу плескату рудовуху шапку, від мокрої підшивки якої ішла пара. Декілька хвилин хлопець, сопучи, віддихувався і думав, що шапка — не біда, як не дивно, разом з його головою дожила до тепла і ще, мабуть, послужить. Так само як і рудий, гудзикастий, з чотирма кишенями угорський мундир, і чорні, прошиті облямівкою, поліцейські штани. А ось з чоботами йому не пощастило. Чоботи розвалювались. Лівий він уже з тиждень носив, зв’язавши шматком червоного німецького кабелю, а правий не було як і зв’язати: перед майже цілком згнив. У чоботях було мокро, ноги завжди стигли. Мабуть, з тієї причини хлопця стали допікати чиряки — по боках, на стегнах, а тепер ось іще й на шиї — обліпило так, що не повернути голови.

Утім, з чоботами він був винний сам: міг стягнути з німця, яких тоді багато валялося на дорозі після вдалої засідки, звичайні, солдатські, а не зазіхати на офіцерські. Той офіцер підвернувся йому в канаві, куди Степан попередньо шпурнув гранату; і тут же, не гаючи часу, хлопець зняв з нього ремінь, до якого була причеплена тверда шкіряна кобура парабелума й ці ось чоботи. Парабелумом, одначе, він користувався недовго — мусив відступити новому начальникові штабу, котрий мав якийсь старовинний довгоствольний наган. Ремінь віддав взводному Бойченку, бо в Стьопки і старий був не кепський. А ось на хромові чоботи, надто шикарні для лісового життя, охочих поміняти не знайшлося — мусив носити. Допоки не доносився геть-чисто.

Взагалі в цьому загоні Стьопці не щастило всю зиму. Почалося з того, що його переплутали з одним зв’язковим, так само на прізвище Товкач, який десь видав загінних розвідників і за яким полювали партизани. Поки розібралися, мусив з тиждень посидіти в замкненій землянці. Потім його випустили, але на першому ж завданні в Астаповщині трапилася біда. Невеличка група їх заночувала тоді в клуньці, Стьопка звечора стояв на варті і тільки, змінившися, придрімав у сіні, як на село налетіли поліцаї. Хлопці городами втекли в ліс, а його розбудити, мабуть, забули. Довелося до полудня, не ворухнувшись, постояти біля шули воріт, кроків за десять від п’яних бобиків, які отаборилися в клуні. Коли ж назавтра він повернувся до загону, всі вельми здивувалися його неймовірному порятунку. Звісно, деякий час Стьопку підозрювали, викликали до начальства, слухали його коротку оповідь, вірили й не вірили. Згодом, коли ця підозра трохи вляглася, йому не стало відбою від Грушецького, надто гострого на язик партизана з Полоцька, який не минав випадку, щоб познущатися над хлопцем. Якось, не стримавши кпин, Стьопка витягнув злосливця гвинтівкою по голові, за що негайно був наділений прізвиськом Псих — найкривднішим з усіх, які він мав за своє вісімнадцятирічне життя.

У попередньому загоні — імені Ворошилова — жилося йому куди краще, там він був ледве не найстаріший партизан, зі стажем, не набагато меншим, ніж у самого командира загону лейтенанта Крутікова. Правда, там його теж дражнили, та все ж прізвиська були більш людські: Білий — це за волосся та брови, а ще Здихля — мовляв, що худий, хоч худих і без нього в загоні було немало. Але там він відчував себе не гіршим за інших, рівноправним бійцем, не те, що тут, у цих чапаєвців. На жаль, тогочасне життя його безповоротно минулося, покинувши самі спогади.

Стьопка трохи відпочив, але не спішив упрягатися в нелегку осоружну працю і задумливо колупав тріскою в чоботі. Найгірше було, звичайно, не в зміні загонів і навіть не в ставленні до нього партизанів. Хлопці, зрозуміло, часом нахабничали над ним, молодим і слабосильним, але робили це без особливої злості, швидше для забави. А от начальство — те жартів не знало. З начальством партизан Товкач