Читати книгу - "Остання орбіта"

до чого, питати марно. І тому промовчала. У душі ворухнулася образа: все зривається…

Валя спохмурніла, відвернулася. Павло міцніше стиснув її руку. Сказати про майбутній політ він їй поки не міг, просто не мав права.

— Вийшло, Валю, несподівано. Викликають більш ніж на тиждень.

Валя зітхнула. Якщо викликають, треба їхати.

Електробус, зроблений з прозорої пластмаси, світлий і просторий, безшумно мчав широким проспектом Комунізму. Забудовувати проспект закінчили не так давно — років п’ять тому. Невисокі, на вісім-десять поверхів, житлові будинки тягнулися уздовж проспекту на декілька кілометрів. Кожний квартал мав своєрідну архітектурну зовнішність. Людям тут жилося добре. Великі вікна, засклені прозорим пластиком, пропускали не тільки звичайне світло, але й ультрафіолетові промені. А це означає, що, навіть не виходячи з будинку, можна було засмагати. Спеціальні автоматичні установки підтримували постійну температуру і вологість повітря в кімнатах. Тепер скрізь будували такі будинки, реконструювали старі.

Павло несподівано відчув себе наче стороннім в цьому чудовому місті. Він ще жив тут, ходив вулицями, алеями, а в голові раз-у-раз проносилася думка про те, що його чекає в недалекому майбутньому. І, напевно, вона, ця думка, піднімала його над повсякденням, робила здатним по-філософськи розсудливо оцінити цю красу, яку потрібно було залишити незабаром…

— Ти не слухаєш мене, професоре? — В голосі Валі прозвучала іронія.

— Розумієш, кожного разу я тут знаходжу щось нове, хоча, здається, знаю все до дрібниць, — відповів Павло.

А сам подумав: «Розумниця Валя. Турбується, а виду не подає».

Електробус зупинився на площі, в кінці якої за високою ажурною аркою починався Центральний стадіон. Павло вистрибнув першим, допоміг вийти Валі. Автоводій, підкоряючись сигналу механічного кондуктора, повів електробус далі.

— Подивися на вхід. Мені завжди здавалося, що арка дещо занизька. І знаєш чому? Площа перед нею простора. А зараз бачу, що помилявся. Ген ті списи над середніми колонами… — показав Павло. — Вони рвуться вгору і ніби підносять до неба всю конструкцію.

— Фантазер, — засміялася Валя. — Не можеш ти без неба.

— Ми народжені одне для одного!.. — почав Павло, думаючи пожартувати, але не витримав тону і, сконфузившись, пояснив: — Це означає — я і небо.

— Я так і зрозуміла. То, може, ці списи допоможуть тобі одержати нові таємничі сигнали цього разу з Сіріуса?

— Знущаєшся? — Павло зупинився. — Ось зараз скупаю!

Підхопивши дівчину на руки, він підбіг до фонтану, що викидав високо над площею каскади бризок, і, опускаючи Валю до самої води, сказав:

— Проси вибачення!

Валя відбивалася, прагнучи вирватися, і нарешті здалася:

— Гаразд. Твоя взяла.

А коли він поставив її на землю, трохи відбігла і крикнула:

— Я помилилася, не з Сіріуса, а з Лебедя!..

Павло махнув рукою: мовляв, що з такою зробиш…

Вони зайшли на стадіон. Там розігрувався Великий кубок республіки з багатоборства серед юнаків. Але перш ніж подивитися змагання, вони повернули на тенісний майданчик. Обидва любили теніс, віддаючи йому багато вільного часу.

З роздягальні Павло вийшов раніше і, не чекаючи Валі, почав розминку. Його рухи були пластичні, красиві, як у гімнаста-фігуриста, і Валя, випадково подивившись у вікно, замилувалася. Високий, стрункий, м’язистий, Павло був справжнім спортсменом. Свого часу не один тренер пробував спокусити його кар’єрою чемпіона. Павло любив спорт. Але ще більше любив фізику, а чемпіоном не став тільки тому, що не вистачило часу для тренувань. Зате став сильним. Товариші навіть жартували, що невідомо, чого в Гущі більше — спортсмена чи вченого. Це була правда, яка відіграла, мабуть, не останню роль в тому, що Всесоюзний Космічний центр ввів Павла до складу експедиції. Валя про це ще не знала. Вона просто, як завжди, захоплювалася своїм другом, хоч сьогодні чомусь було сумно: не такий, як завжди, був Павло — він якийсь збуджений, незрозумілий.

Ракетка так і мелькала в руках Павла, але Валя знову і знову з тривогою помічала, що він робить більше, аніж раніше, помилок, що його удари втратили звичайну точність. Вона легко розгадувала комбінації Павла і вигравала одне очко за другим. Програвши три сети підряд, Павло схилився перед Валею:

— Визнаю, о непереможна, свою поразку…

— Якщо думки тенісиста ширяють поза кортом, йому важко розраховувати на успіх, — в тон йому відповіла Валя, чекаючи, що Павло зрозуміє натяк і розповість про свої клопоти.

Павло промовчав.

Трибуни величезної чаші Центрального стадіону, повні глядачів, гули. Років тридцять тому багатоборство вважалося дуже складним видом змагань і було під силу тільки дорослим. Потім воно стало і спортом юних.

У фінальних змаганнях брало участь двадцять хлопчиків у віці до п’ятнадцяти років. Сильні, рослі, вони показували відмінні результати. Це і викликало таке бурхливе захоплення на трибунах.

Особливий успіх припав на долю хлопця в червоній майці. Він легко пробіг півтори тисячі метрів, зайнявши перше місце, а через чверть години перестрибнув планку на висоті два метри і двадцять сантиметрів. Не встигли змовкнути аплодисменти, як фотоелектронний суддя гучним голосом проголосив, що в сумі десяти видів програми хлопець встановив новий рекорд республіки.

За традицією переможець піднявся на п’єдестал пошани і вклонився всім чотирьом трибунам. Спеціальні проекційні ліхтарі збільшили зображення його фігури у декілька разів, і Павло впізнав чемпіона. Це був брат Валі, восьмикласник Вітя Осадчий. Павло знав, що Вітя здібний математик. Але що він такий чудовий спортсмен, дізнався вперше. Це було приємне відкриття.

Після змагань Вітя розшукав Павла і Валю. Додому поверталися утрьох.