Читати книгу - "Смерть у Києві"

камінь, за ці запори важкі, може назавжди відкинути турботи про власну безпеку від загрози ззовні. Насправді ж вийшло так, що камінь цей не порятував князя Ігоря, а мовби позбавив його змоги порятуватися, ухилитися від загрози, втекти від нападників.

Ясна річ, можна було подивуватися, як то вдалося натовпові так легко, швидко й просто продертися в монастир, але Дуліб не любив поквапу ні в чому, не хотів поспішати й у такому новому для нього ділі, як установлення істини про вбивство чоловіка непростого звання.

— Тепер відведи нас до келії убієнного, — звелів Дуліб прибрамному, коли той нарешті впорався з своїми засувами. Можна було б його спитати, чи й того дня, коли вбито князя Ігоря, він так само дбав про свої запори, та сказано вже, що Дуліб не любив поквапу ні в якому ділі, тому й не питав ні про віщо. Зате прибрамний розтулив рота, видно, для якогось запитання, але Дуліб, наче не хотів чути його голосу, випередив того.

Убієнного, — сказав він, — до келії убієнного князя Ігоря, схимника вашого.

І плутаючись у довгополій і, до речі, досить новій рясі, чернець попровадив їх поміж дерев, провів побіля церкви, побіля важких, присадистих будівель і мовчки тицьнув рукою в напрямку чи то ще якоїсь будівлі, чи просто купи сірого каміння, тоді відступився вбік, з неприхованим осудом у погляді стежив, як ці двоє ведуть своїх коней до місця святого здавна, а тепер ще й освяченого мученицькою смертю колишнього господаря.

— Зостанемось тут, — кинув ченцеві Дуліб, — скажи отцю ігумену про це.

Він полишив повід свого коня Іваниці й пішов поміж деревами до тої купи сірого каміння, що слугувало ще недавно житлом для князя Ігоря. Скит лише зовні вражав дикою непривабливістю. Зсередини відзначався несподіваною сліпучою білістю й затишком. Мав дві келійки: передпокій і ложницю. В обох проста, але вигідна дерев'яна обстава, на стінах дві маленькі іконки з зображенням мук Христових, ніщо не вказувало на сановність колишнього мешканця, хіба що велика оленяча шкура, недбало кинута на дерев'яний тапчан у ложниці, та ще в кутку передпокою два посохи з дорогого заморського дерева.

Все це Дуліб оглянув миттю, впівока, бо й оглядати, власне, тут не було чого, водночас він оцінив усі вигоди цього усамотненого місця для своєї незвичної справи, тому, коли в дверях став ігумен монастиря отець Ананія, довірений великого князя вже знав твердо: вони з Іваницею пробудуть тут саме стільки, скільки треба для викінчення завдання, ще й не початого.

Ігумен пасував до цих білих, чистих і тихих покоїв, а не до того дикого каміння, понавергуваного між зелено-золотих київських дерев на монастирській садибі. Був маленький, худий, як скіпка, білотілий, білорукий, мав дбайливо підстрижену бороду; все в ньому так і сяяло чистотою і вимитістю, на новісінькій чорній рясі гарно лежав золотий, з самоцвітами хрест на золотому ж ланцюгу; складалося враження, ніби перед Дулібом і не ігумен монастиря, цієї обителі бідності, молитов і зітхань, а високий ієрей церкви. Ігумен підняв маленьку кволу руку чи то для благословення, чи, може, навпаки, щоб гнати непроханого гостя, але Дуліб так само, як перед цим ченця, хотів не допустити до мови отця Ананію і вже розкрив рота, щоб повідомити йому все про себе, та цього разу проворніший виявився господар.

— Сказано вже, — якось ніби гидливо промовив ігумен і скривив губи, — знаю, що послані великим князем. Але ж коні…

— Потрібні нам будуть тут, — твердо сказав Дуліб, зненавидівши ігумена за саме тільки скривлення його губ і насилу гамуючи бажання вдарити його в обличчя десятком страшних запитань, на які в того не могло бути відповідей.

— Не відаю тільки, — знов почав був ігумен і знов перехопив його мову Дуліб.

— Звуся Дуліб, лікар прибічний у великого князя Ізяслава, товариш мій — Іваниця.

— Слуга, — уточнив ігумен.

— Товариш, — твердо повторив Дуліб, — а також помічник у моїй справі.

— Тут лікують душі, а не тіло, — нагадав ігумен, так само не сходячи з порога і, отже, ще не визначаючи свого ставлення до посланців.

— Не для лікування послано нас, — мовив Дуліб. — Пройти маємо по сліду смерті, що сталася тут.

— Не тут, — знов скривився неприємно ігумен. — У Києві.

Дуліб підійшов до нього, насунувся своєю важкою постаттю.

— Хіба монастир не Київ? — спитав тихо.

— Тут тільки дерева ростуть швидко й легко, як у Києві, — була відповідь.

— А пороки?

Цим Дуліб уже відверто натякав на спровиненість монастиря, а то й самого ігумена, в тому великому злочині, що стався в Києві, натякав, може, й передчасно і навіть всупереч своєму, сказати б, повільно-спокійному узвичаєнню, але занадто вже пиховито тримався ігумен Ананія і квапився виказати свою зневагу до княжого лікаря. Зневаги ж Дуліб не терпів ні від кого.

Ось так і стали вони один перед одним: вперше зустрілися, а вже вороги до самої могили, вороги закляті, запеклі, а ще безпричинні. Просто кожен мав якесь становище в житті й повинен був його по-своєму боронити, а вже звідси неухильно народжувалася ворожнеча. То нічого, що обидва служили тому самому князеві. Власне, сам князь і спричинився до їхньої сутички, він не подумав, як то не гаразд посилати одного свого слугу, скажімо, занадто земного, тілесного, перевіряти й випитувати слугу небесно-духовного. Нижчого він послав супроти вищого, а від цього добра не жди ніколи.

Ігумен Ананія вже й не відповів на останнє слово Дулібове. Збув його зневажливою мовчанкою як недоречність і нахабство. Стояв гордо випростаний, дивився повз Дуліба кудись у простір, дивився в минувшину, бачив там урочистості високі й нещоденні, бачив своє вознесення, коли великим князем Мстиславом доручено йому сей монастир княжий, де з тих днів бували тільки люди значні й славні вельми, бо монастир став мовби продовженням княжого двору: тут відбувалися не самі лиш моління, а й бенкетування княжі, в ігуменових палатах приймали гостей з цілого світу, і все то були особи княжого, а то й королівського достоїнства, бо ж відомо, що великий князь Мстислав мав за першу жону Христину, доньку шведського короля Інга Стейнкельса; з поваги до високого походження своєї жони київський князь дітей від неї називав по-варязьки: сину Ізяславу дано ще друге ім'я Гаральда, дочок названо Малфрід і Інгеборг. Малфрід стала жоною сина норвезького короля Сігурда, коли той повертався з хрестового походу в землю ромеїв через Київ. Овдовівши, Малфрід одружилася з датським королем Еріком, а Інгеборг видана була за брата його Кнута Лаварда, володаря славного торговельного города Любеки, звідки до Києва прибували багаті