Читати книгу - "Надєжда i Амундсен"

що уся повітряна куля Авіатора була залатана багаточисельними різнокольоровими латками.

– А куди Ви плануєте полетіти? – запитало цуценя.

– Куди? Це не має значення. Куди вітер дутиме, туди і полечу, – відповів Авіатор.

– А куди зараз дме вiтер? – запитало цуценя.

– На Південь! – трохи подумавши, відповів Авіатор.

– То може Ви нас із собою візьмете? Бо ми якраз йдемо до Південного полюса, – попрохало цуценя.

– То ви Мандрiвники! Я також мандрiвник! Сiдайте швидше до гондоли, доки вiтер не вщух! – сказав Авіатор.

Гондола – то така кабiна, у якiй сидить екіпаж аеростата. Вона в Авiатора була невеличкою, але достатньо затишною. Мандрівники зручно у ній розмістилися і полетіли.

Летять, поглядають у ілюмінатори i ласують чаєм з цукерками. Летять день, два, три, а на четвертий… розпочалася страшенна ГРОЗА!

БАБАХ! ТАРАРАХ!

Усюди блискавки i чорні хмари.

ТА-РА-РА-РАХ!!!

Гондолу почало сильно хитати, i повітряна куля полетiла униз, швидко втрачаючи висоту!

А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

Нi-i-i-i-i-i-i!

– Зробiть що-небудь!

– Мене зараз знудить!!!

Бу-е-е-е-е-е-е!!!

А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

Бу-ф-ф-ф-ф-ф!!!

Коли мандрiвники виповзли з гондоли, то побачили, що повітряна куля жахливо постраждала вiд падiння.

– Нiчого страшного, – сказав Авіатор, – аеростат я полагоджу за декілька тижнів. Головне, що всі лишилися живими!

– Далi ми пiдемо пiшки, – одночасно сказали свинка i цуцик.

– Справа Ваша, – сказав Авіатор. – Бувайте! Вдалої подорожі до Південного полюса!

– Дякуємо, і Вам найкращого!

Глава IV.

Треба сказати, що впали вони в Гімалаях, то такі гори у Тибеті. Ото йдуть вони тими горами день, два, три, а на четвертий побачили величезного, кудлатого яка, на якому верхи сидiла маленька дівчинка.

– Ти хто? – запитала свинка.

Але дiвчинка нiчого не вiдповiла, бо не розуміла мови незнайомцiв.

– Що ти тут робиш? – запитала свинка.

Дівчинка посміхнулася, поплескала долонею яка по спині і голосно крикнула: «ГОП! ГОП! ГОП!». Як струснув величезною рогатою головою і почав повільно рухатись. Дівчинка дружньо подивилася на мандрівників i зробила знак рукою, аби вони йшли за нею.

Дівчатко привело мандрiвникiв у невеличке, загублене серед гор селище, до чоловiка у кумеднiй малиновiй сукні. Він сидів на циновці поруч із кущем годжи, схрестивши ноги, і грівся на сонечку.

– Муршид! – сказала дiвчинка i вказала на чоловiка рукою.

Ви знаєте, що це означає? Ні? О-о, то Вам треба вчити iноземнi мови, особливо якщо Ви плануєте стати мандрівниками. «Муршид» тибетською означає «Вчитель»!

– Таши-дєлє! – привiтався Вчитель із мандрiвниками.

– Перепрошую, – сказав цуцик, – ми шукаємо Південний полюс. Чи не підкажете, куди нам йти?

Вчитель дружньо усмiхнувся i закивав головою на знак того, що вiн зрозумiв, про що йде мова.

– Все, що тобі необхідно, в тебе давно вже є, – вiдповiв вiн на незнайомiй мовi, але цуценя зрозуміло кожне його слово. – Ти ще довго будеш блукати у пошуках, доки не зрозумієш цього!

Вчитель взяв до рук гьялiнг (то така тибетська велика сопiлка) i почав грати. Гьялiнг бридко i безперервно зафурчав:

ФРРРРРРРР ФРРРРРРРРР ФРРРРРРРР

Звук був схожий швидше на гудіння комах, нiж на музику. Свинка трохи не пирснула зi смiху, але втрималась, бо не хотiла образити чоловiка в малиновій сукнi. Спочатку він грав дуже тихо, потім мелодія почала ставати все голоснішою і голоснішою. Непомiтно зникли всі сторонні звуки. Перестали цвірiнькати птахи. Щез вітер. Дрібні кольорові камiнцi, що лежали навколо Вчителя, піднялися у повітря і завмерли. Здавалося, ніби час спинився. Вчитель посмiхнувся краєчком губ i мандрiвники побачили, як звуки… Так так! Я не обмовився. ПОБАЧИЛИ, як ЗВУКИ вилетiли з гьялiнгу i проросли у повiтрi ефемерними, вражаючими візерунками! Утворивши барвисте коло, вони кинулися несамовито кружляти. Простір у центрі кола деформувався, наче пожмаканий паперовий лист i порвався! Вщент. Натомiсть з’явилася дірка, з якої полетів сніг…

Мандрiвники мовчки стояли з роззявленими ротами.

Вчитель відклав гьялiнг і зробив жест рукою, пропонуючи мандрівникам вiйти в дiрку у просторi.

– Калє-пєб! – сказав вiн, що означало: «Ідіть з миром».

Свинка i цуцик чемно вклонилися Вчителю i, не вагаючись, полiзли в дiру…

Глава V.

I в наступну мить свинка i цуценя опинилися у холодній, солоній воді. Напевно вони потонули б, але чиїсь сильні руки вхопили і витягли їх із води. Відхекавшись, перелякані мандрівники помітили, що знаходяться посеред океану у невеличкому човні. Їх рятівником виявився кремезний, бородатий чоловік у вицвілому кашкеті.

– Ви хто? – запитала свинка.

– Капітан, – вiдповiв бородатий чоловiк.

– А що Ви тут робите? – запитала свинка.

I Капітан розповів мандрiвникам свою історію. Майже пiв року тому він вирушив один на гребному човні у навколосвітню подорож. Ніхто не вірив, що у нього щось із того вийде путнє. Навiть друзi казали, що то нісенітниця, що це необачливо, і що він обов’язково потоне. Але це НЕ спинило Капiтана. Перші дні його подорожi пройшли спокiйно. Проте, вже на другий тиждень здiйнявся сильний вiтер i розпочався жахливий ШТОРМ! Величезні хвилi жбурляли його човник зі сторони у сторону. Море ревіло у вуха більйонами скажених горлянок:

УУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ!

I бухкало у борти:

БУХ! БУХ! БУХ!

Але Капітан ані трішечки не злякався, бо він був дуже хоробрий. Капітан мужньо i впевнено керував своїм маленьким човном. Коли буря вщухла, то виявилося, що його старенький радіопередавач зламався i зв’язок із зовнішнім світом остаточно зник.

7-м місяцiв Капiтан плив наодинцi сам зі собою. За весь цей час він зустрів лише:

· потворну морську змію (вона була така довга, що Капiтан веслував вздовж неї 15-ть дiб!);

· русалку;

· кита;

· сяючі сфери (вони кружляли вночi у повітрі навколо його човна)

· i гидотного, велетенського, головоногого молюска…

7-м місяцiв Капiтан не бачив жодного, з ким можна було б поговорити. Мовчазна самотність переслідувала його усюди. Аби не забути, як розмовляти, вiн почав сам собі уголос віддавати накази і сам собі доповідав:

– Бiльше управо!

– Є Бiльше управо!

– Так Тримати!

– Є Так Тримати!

У якусь мить Капiтану навiть здалося, що вiн втрачає розум. На щастя, саме тодi, поруч із його човном, шубовхнулись у воду свинка i цуценя.

– Ви тут опинилися вчасно, – скінчив свою розповiдь Капiтан. – Тепер Ваша черга розповiдати про себе.

I мандрiвники розповiли Капiтановi про життя у Старовижівському районі, про те, як свинка вистрибнула з машини, i як цуценя отримало копняка, як вони летiли на повiтрянiй кулi, потрапили у грозу, впали, зустрiли