Читати книгу - "Котигорошко, Василь Дмитрович Кожелянко"

class="book">— Офіцери України! — почав свою промову, звернену не стільки до випускників інституту, скільки до численних телевізійних камер, з розрахунку, що сьогоднішні новини дивиться сам Президент, міністр мілітарних справ, він же начальник Генерального штабу ВНУ чотиритризубний генерал Жовтовод-Водяник. Він говорив довго і барвисто. Здебільшого — про найпочеснішу на землі місію — захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні, на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах — скрізь Ненька вимагає від новопосталих старшин мужности, звитяги, самопожертви і т. д.

— Курсант Котигорошко! — пролунала команда міністра.

—Я!

— До мене!

— Гаразд! — зі строю вийшов стрункий, кароокий, чорновусий красень.

— Пане генерале-гетьмане, курсант Котигорошко за вашим наказом прибув! — відрапортував він міністрови, приклавши три стулені пальці до дашка кашкета.

— Від імени Президента і народу України вручаю тобі, синку, ці атрибути українського офіцера, — розчулено промовив міністр, простягаючи Котигорошкови темно-синю оксамитову подушечку, на якій лежали шабля з малиновою портупеєю, аксельбанти, срібні ромби чотара і нарукавна червона пов'язка з чорним тризубом у білому колі.

— Служу Україні! — вигукнув Котигорошко і, карбуючи крок, помарширував до своєї чоти.

Після того, як усіх курсантів було переведено в старшини, ректор інституту генерал-хорунжий Пенько зачитав наказ, з якого молоді офіцери дізналися, кого куди розподілено.

Чотареви Вишнеславови Котигорошку випало — на Кавказ. Про що він і мріяв чотири роки, бо хотів бути там, де найважче.

Після святкового обіду, за яким молоді старшини випили по сто грамів горілки з перцем, їм належало звільнення в місто. Що прикметно — без звільнюючої картки і без обмежувального терміну. Офіцери ж бо!

За традиційним ритуалом цього дня молодим офіцерам належало зробити три речі: міцно напитися, побитися із цивільними і провести ніч у борделі. Котигорошко зі своїми друзями Глеком і Ткаченком вирішили зламати цю традицію і виконати лише одну складову легендарної тріади. Як учасники дуелі, які щойно вдосвіта дивились у вічі смерті, вони потрактували як примітивний несмак банально битись із якимись ледачими парубійками, що шукають пригод на свою голову у міському парку імени поета Варфоломія Нестеренка, тому цей пункт вирішили пропустити. Також жодного сенсу не вбачали вони у відвідуванні борделю, бо кожен уже давно мав собі більш-менш постійну подружку і не був неофітом у сексі. А ось добре випити, то це якраз те, що треба. Тим більше після світанкового потрясіння. Почати вирішили з кельтського пабу «Стоунгендж», що розмістився на розі вулиць 28-го Червня і Червневого пленуму ЦК Панукраїнської партії.

В пабі було малолюдно, бо чернівецькі плейбої ще не взяли собі моду пити цей міцний, але шляхетний напій під назвою «віскі», в їх колах найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах.

Сіли за шинквас і замовили по подвійній порції віскі. Корчмар, рудий носатий кельт, задоволений тим, що в його заклад завітали такі блискучі молоді лицарі, вкинув у склянки з товстим дном по дві кульки льоду і налив трохи більше половини жовтого напою.

— На здоров'я, панове.

Коли через півгодини «панове лицарі» замовили ще по подвійній порції, корчмар підсунув до них дві тарілки зі смаженими горішками та солоним печивом і миску з маленькими цілими маринованими цибулинами.

— Дозвольте спитати, панове старшини, — чемно звернувся корчмар до офіцерів, — де панове збираються бити цивільних, якщо у «Стоунгенджі», то я би попросив не розбивати вікна, дзеркала і люстру. По можливості, звичайно, — додав він, ніяково посміхнувшись.

— Заспокойтеся, пане корчмарю, — розчарував його чотар Котигорошко, — ми не будемо сьогодні ні з ким битися. Досить уже на сьогодні крови. — Він скорботно глипнув на себе у дзеркало за прилавками і стурбовано помацав смужку свіжозапеченої крови на щоці — слід від соснової кори.

— Хіба що якісь цивільні самі на нас нападуть, — додав чотар Глек.

— Ну, це хіба якісь або суїцидники, — розсміявся корчмар, — або каліки з ослабленим інстинктом самозбереження. Самим чіплятись до старшин ВНУ! Це абсурд, панове, — у день випуску!!! Ха-ха-ха! Я вам подам смажене м'ясо зі спаржею.

— Це якісь там яблуненки, книші та подібні до них будуть битися, — розвивав далі тему чотар Ткаченко, — побити беззахисних цивілів для них найвища звитяга. І єдино їм доступна.

— Що ж, побажаємо їм нарватись на майстрів рукопашного бою, — підняв склянку Котигорошко і ковтнув холодного напою, — на якихось адептів Сварги.

— Ні, краще майстрів бойового гопака, — засміявся Глек, — сваргники вирубають миттєво, а гопакісти дуже дошкульно калічать.

— Хай буде, я не проти, — теж засміявся Котигорошко, — а якщо після того ще зможуть дійти до борделю, то я маю їм ще одне побажання.

— Потрапити у кігті до садисток! — здогадався Ткаченко.

— Це не обов'язково, — сказав Котигорошко, — а ось якби у Яблуненка порвався презерватив і він підхопив би собі гонорею, то це так, цього я йому бажаю…

Того вечора вони не побилися з цивільними, не зустрілись зі своїми подружками, як планували, і навіть не напились, як збиралися, до зелених елементерчиків, а просто тихо, спокійно і навіть сумовито проговорили до глибокої ночі, попиваючи, але не п'яніючи, то віскі, то пиво, то каву.

Адже завтра вони розлучались і кожен відбував для подальшого проходження служби у не найтихіші місця. Глек — на військову базу на Гібралтар, якій постійно дошкуляли атлантидські диверсанти, Ткаченко — на Північний Схід, нести службу в санітарному поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони, Котигорошко — на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами.

II Подвиг перший

Чотар Котигорошко командував одним з блок-постів, ланцюжок