Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

- From Russia? Polоnia?

- Oukraina, – відповіла вона.

А потім він ходив до неї декілька вечорів, і платив їй, і не вимагав від неї послуг, а одного вечора в Анжели-Олени була спущена штора, яка невдовзі піднялася, і вона була готова приймати наступного, наприклад, його, дивного клієнта, що платить і не користає з того. Але того разу, зайшовши до неї, він запропонував їй іти з ним. Вона заперечливо захитала головою, показала, що в неї тільки білизна, іншого одягу тут нема. Але дівчина розуміла, що це – неймовірний шанс, такого більше не буде… Їй нема чого втрачати. Місяць тому тут був чоловік з Росії, він прийшов убити свою дочку, яку неймовірним чином знайшов саме в антверпенській малині. Правда, казали, що то не її батько, помилився, старий. Діда спустили в Шельду, нікого він тут не перевиховає, старий козел, охоронець Зураб казав, нехай посольство Росії шле які завгодно ноти, він тут був нелегально, а каламутна Шельда і не таких приймала у свої блювотні глибини. А ще один білорус. Той навпаки прийшов сюди рятувати свою доньку. Старий партизан увійшов до вітрини, ніби клієнт, і потяг за собою своє дитя просто в прозорій сорочці з сердечками на грудях.

Албанські охоронці схопили обох. Це ж треба було пройти всі бардаки Польщі й Німеччини, знайти дитину тут і опинитися з нею на дні тієї ж Шельди. Ця брудна каламутна ріка стільки знає, а сама така неглибока, під нею прокладено кілька транспортних тунелів. Хто напише літопис антверпенських червоних ліхтарів кінця ХХ століття?

Олена зуміла пояснити Ремку, що завтра о дванадцятій дня вона буде в кафе біля Ґранд-базару. Потім він дивувався, що потрапив у потрібне кафе, бо і крамниць системи Grandbazaar і кав'ярень біля них в Антверпені багато… Дівчата без косметики у звичайному вбранні сиділи за столиком. Разом з ними було двоє кремезних хлопців. Олена помітила його і підсіла. Ймовірно, вона знала, що це більш-менш безпечно. Її волосся було закладене на потилиці, а сама вона була в сірому костюмі з вишитим носовичком, що визирав із нагрудної кишеньки… В цьому ж одязі вона й увійшла у його будинок. Вона не звернула уваги на фотокартки, проте захоплено завмерла перед картинами, і Ремко подумав, що, мабуть, не такі вже вони й незугарні, добре, що він їх залишив.

А далі його донедавна спокійне, майже безподієве життя наповнилось неймовірними турботами, які йому ще й досі не набридли. Ніхто не прийшов по Анжелу до нього ні того дня, коли він привів її до себе, ні наступного, ні згодом. Він ходив до свого офісу, а вона лишалася вдома, подовгу милася в душі, намагалася щось робити, де все було розраховано на відсутність жінки. А ввечері вони сиділи одне навпроти одного у нижній кімнаті, і він намагався вчити її своєї мови, й іноді справа йшла добре, а інколи вони налітали на якийсь страшний підводний риф, і вона зненацька вигукувала якісь жахливі фламандські фрази, що затримались в її пам'яті, щось на кшталт «Ширше ноги, суко!»

Першого ж дня вона відтяла кухонним ножем своє довге пряме волосся, яким приваблювала клієнтів, сидячи у вітрині, і він намагався відвести її до перукарні, щоб підрівняти, але вона відмовлялася, боялася вийти з будинку, він намагався пояснити, що з ним їй нема чого боятися, але вона плакала і не йшла. А ще вона плакала вночі. І старий напівпорожній дім розносив відлуння її ридання.

Вона спала, а точніше не спала в кімнаті поверхом нижче, і коли він не витримував і йшов до неї, щоб заспокоїти її, вона, думаючи, що він прийшов за тим самим, починала безпорадно натягати ковдру на голову… Їй були потрібні документи, консультації лікаря, психолога, юриста. Він розумів, що сам не впорається з її проблемами, і звернувся до свого колеги Йона, брат якого був журналістом. Той порадив інших людей. Колеги і друзі виявили до нього несподівану увагу і навіть велику людську доброту. Всі вони втомилися від одноманітності свого ситого життя, і, допомагаючи Ремку, відчули себе мало не героями детективного роману.

Найважче було здобути документи для Олени. Спочатку йому відмовили в усьому і в мерії, і в поліції.

- Коли вона без паперів сиділа у вітрині на Нижній Шельді, вас воно не цікавило! Бо ви теж ходили по її послуги! – несамовитів Ремко.

- Яке ви маєте право! – обурювався префект поліції, зрадливо червоніючи, – я можу дати їй посвідку на проживання, тільки якщо ви візьмете з нею шлюб. Інакше в мене немає підстав. Ви будете це робити?

- Так, я зроблю це! – вигукнув Ремко, несподівано для себе.

- Тоді мені потрібен її паспорт. Підіть до її господарів і заберіть паспорта. Вони мають його.

Вони з Йоном і його братом Стефаном ходили і на Нижню Шельду, і далі, в інші місця, і дійшли до Бьоманса, який жив на Мейр, він знаходився біля верхівки, що керувала тим королівством розпусти. Це не вперше, коли хтось із бельгійців чи голландців бере дівку звідси. Ні, Бьоманс не чинить злочину, у Бельгії легальна проституція.

Але йому не треба матеріалів у пресі про діяльність його установ. А якщо вам потрібна повія, ваша воля, ведіть її хоч до вівтаря Notre-Dame d'Anvers.

Коли Ремко нарешті здобув паспорт Олени Драган, то побачив у ньому німецьку візу на два тижні, термін якої закінчився три роки тому. Потім були візити до мерії і до поліції, йому обіцяли й не виконували обіцяного, він розгублювався, повертався додому знервований, а Олена в ці дні плакала вночі ще гучніше, і він почав давати хабарі, і нарешті їм призначили день реєстрації шлюбу. Ремко подумав, що, власне, й досі не робив Олені пропозиції, і знайомив її зі своїми батьками, з якими не бачився років п'ять, так, від похорону бабусі.

А ще він знайшов психоаналітика, жінку, яка говорила російською, хоча й погано. Меврау Хетцель була покликана виявляти і лікувати заховані душевні травми. Двічі на тиждень Ремко привозив Олену до Хетцель, щоб вона засинала на шкіряній