Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

в Кінцевому космосі, куди не прорвешся за день, зустріч призначають на півдорозі до Землі.

У Кінцевому космосі, на останній космічній станції, працювали батьки Карена й Олега. І Альчина мати. Зараз їхній корабель “Альфа” теж зробив стрибок у Далекий космос — назустріч дітям.

Вирушаючи в подорож, Алька сказала:

— Порахую, скільки в світі зірок.

Карен усміхнувся:

— Це наївно: світ безкраїй. Головне — побачити нове!

— А я намалюю те, чого ніхто ніколи не бачив, — подумав уголос Олег.

Та всі вони, звичайно, думали про космос.

Далекий космос Карен уявляє так: незабаром увійде він з товаришами до залу космічної станції” побачить такі знайомі обличчя, що снилися йому цілий рік, і мама кинеться назустріч, пригорне його, а батько покладе руку на плече і з першого погляду зрозуміє, що син змужнів за довгий рік.

Тільки до Альки не підійде батько — він загинув у Кінцевому космосі.

Карен озирнувся на товаришів.

Олег малює світловим олівцем на склі тигра. І хоча на небозводі такого сузір’я немає, зірки точно лягли на малюнок: тигр пильно дивиться зеленим і жовтим очима. Тигр зовсім живий, дуже земний, він, звичайно, сподобається батькам.

А от Алька не згадує ні про що. Стрибає собі по темних квадратах підлоги з відблиском зірок. Начебто тільки у неї в усьому Всесвіті почалися літні канікули.

Спалахнуло світло. Величезна Земля затуманилася за склом. Тигр підсліпувато примружився. На палубу корабля вийшов Пап. Немов намісник земного сонця в космічній ночі: руда копиця волосся над блакитним комбінезоном. Це вихователь п’ятикласників на час їхнього Батьківського Дня, а насправді штурман корабля Павло Андрійович Прозоров, або просто Пап.

— Аборигени! Земляни! — весело сказав Пап. — Ви бачите знайому картину: Земля, Сонце і таке інше… З того “іншого” робимо висновок, що Всесвіт в основному складається із зірок. Ясно? — спитав він, оглядаючи свою команду.

— Ясно. Урок природознавства, — байдуже парирувала Алька.

— А зараз перевіримо на приктиці, — натхненно вів далі Пап.

Діти мовби й не чули його. Пап відчував себе звичайним учителем. Він, зоряний штурман, цілий день мусить дресирувати цих товстошкірих землян. Називається “навчальна практика”, а насправді — дитячий садок у космосі. Безглузда вигадка якихось професорів, котрі, певно, ніколи не залишали планети.

Олег, не звертаючи уваги на Папа, намалював над тигром старовинну хатинку із завитком диму з комина, і тигр одразу перетворився на домашнього котика, який визирає крізь відчинені двері.

Пап, глянувши на малюнок, гостро відчув, як скучили діти за домівкою, за своїми близькими. Але де їхня справжня домівка? На Землі — в лісовій школі чи в космосі — біля батьків?

— Попереджаю, — суворо промовив учитель, — скоро буде кидок у Далекий космос.

Діти пожвавішали. І Алька запитала:

— А очі, Папе, треба заплющувати?

Пап усміхнувся:

— Це не гра…

Отоді-то на палубу і прослизнув якийсь звір.

Звір був чорний, він волочив за собою довгого хвоста.

Звір кинувся прямо на дітей. У нього не було іншого виходу: за сантиметр від кінчика його хвоста м’яко підстрибувала сіра кицька.

За кицькою енергійно ступала її хазяйка в комбінезоні інопланетних мисливців.

Алька так несамовито пискнула “ой!”, що те “ой!” одірвало її від підлоги.

Хлопці застигли в стойці, міркуючи, як їм ухопити нахабу за хвоста.

Тільки Пап пізнав у втікачеві корабельного пацюка. Ударом черевика він шпурнув його через голову кицьки.

— Тримайте його! — сплеснула руками хазяйка кицьки, натикаючись на пацюка.

М’яко загула сирена.

Пап розгубився: він упізнав жінку в комбінезоні. Перед ним немов ожив портрет з підручника — всесвітньовідомий біолог нових планет. Жінка докірливо питала:

— А чого це ви, юначе, кидаєте в мене цим звіром?

— Пробачте, Ірино Олександрівно, — пробурмотів Пап.

— Хто це? — пошепки спитала Алька. Олег смикнув її за кіску:

— Біологію вивчала? Наука про живу природу…

Біолог спритно відбила долонею пацюка, сіпнула плечем:

— Фе!..

В ту ж мить удруге загула сирена, і всі, хто був на палубі, одірвалися від підлоги.

У кораблі настала невагомість.

Ніхто не помітив прощального салюту зірок. Зірки, що оточували “Вікторію”, неприродно видовжилися, розпустили вогненні шлейфи, затим поступово змазалися, сяйнули наостанку пучком світла й погасли.

Земля, Сонце й увесь Близький космос, знайомі з дитинства, зникли.

Корабель неначе опинився у порожнечі…

Алька знову сказала “ой” і злетіла вгору, розкинувши руки.

Майнули каблуки славнозвісного біолога. А хлоп’ята, перевернувшись, заспівали старої, як світ, пісні:

Не-ва-го-мість, не-ва-го-мість

Зразу з’їла всю слоновість…

Невагомість врятувала корабельного пацюка. Від удару долонею він завертівся немов дзига і вгвинтився у відчинені двері. А Ірина Олександрівна шугнула аж під самісіньку стелю.

Пап, звиваючись натренованим тілом, плив назустріч дітям, командував:

— Працюйте руками й ногами, знижуйтесь! Якщо невагомість зникне, ви понабиваєте ґулі. Тільки ґуль і не вистачає для Батьківського Дня…

Але діти не збиралися знижуватися. Вони ширяли над палубою й реготали, ніби від легенького лоскоту.

І пальцем не поворухнули, щоб знизитись. А Пап плив до них дуже повільно.

Коридором квапливо простував довготелесий і білий, мов чапля, корабельний стюард. Механічний слуга легко долав невагомість у м’яких черевиках на магнітних підошвах. Він поспішав на допомогу пасажирам і, пробігаючи повз пацюка, ляснув його.

Алька, спостерігаючи за спритним роботом, глузувала з висоти свого становища:

Знають всі у світі цім -

П’ять та два, то буде сім,