Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"

дикої пущі!.. — почав він, указуючи на обдерті безкорі стовбури.

— З одвічної дикої пущі?

Біля купи колод стояла молода дівчина.

На чистому чолі немов намальовані високі темні брови. Волосся, спадаючи на плечі, виблискувало золотом на згинах.

— Бещади — не одвічна дика пуща, — мовила вона, приязно поглядаючи на хлопців. — На Балігродськім шляху можна знайти римські монети, отже з давніх-давен там уже проходили купецькі валки. Пуща росте на руїнах стародавніх селищ. Бещадам не таланило: кожна війна, кожні чвари знищували їх дощенту. Чули ж хоча б про набіги татар та турків?

Хлопці стояли похнюплені, втупивши очі в свої черевики. Може, їх не цікавила історія Бещад?

— У Собєні, в могутній родині Кмітів, — казала далі дівчина, — бував король Владислав Ягелло. Пізніше в Леску Кміти гостинно приймали тодішніх літераторів. Це ж всесильний воєвода Петро Кміта послав навчатися до Італії юного поета, хлопського сина з-під Жніна — Клементія Яницького. І в Римі Яницький здобув поетичні лаври.

Хлопці мовчали.

— А знаєте, що оцим самим шляхом їхав колись князь Юзеф Понятовський, прямуючи до місця, де чекав на свого вихованця старий лицар Мохорт?

Хлопці буркнули щось непевне і відійшли до вагона.

— Зіпсувала нам гру, — сказав Марцін. — Хто вона? Могла б завоювати першість у телевізійнім історичнім квізі.[2]

— Справжня тобі Міс Квіз! — додав Антек. — А що вона робить в Бещадах?

Тим часом до вагончика вже набилося повно гарцерів. Сперечалися за місця коло вікон, запихали рюкзаки під лавки.

— Гей, товариші! — залунав з перону такий гучний бас, що враз запанував над гамором. — Як там, чи всі сидите?

— Всі, товаришу табірний!

— А Дзядек?

Малюк, схожий скорше на велику ляльку в гарцерській формі, аніж на «діда»[3] скочив на лавку і, просунувши голову між гарцерами, крикнув тоненьким голосом:

— У мене тільки висяче місце, бо Дондек зайняв два. На одному не вміщається!

Почервонілий з гніву гладун Дондек зміряв малюка таким гострим поглядом, наче прошив його навиліт. Побачивши, що Дзядкові це байдужісінько, Дондек процідив, видимаючи червоні губи:

— Дурень ти і шмаркач!

— Тихо, без сварок, — загудів табірний, мружачи очі так, ніби хотів сховати усмішку, таку несумісну з його суворим виглядом.

— Тихо! Увага, слухайте! У вагоні треба знайти ще два місця. Одне для нашої пані лікарки…

Огрядна жінка з санітарною сумкою на плечі наближалась неквапом. За нею йшла худенька дівчина в сірому вбранні.

— Друге місце займе товаришка Агнешка, керівник станції «Метео».

— Як це? — заволали хлопці, тиснучись до вікон. — А товариш Тадеуш?

— Товариш Тадеуш заслаб і не приїде.

— Та це ж Міс Квіз, — сказав Антек. — От лихо!

Табірний провів жінок до вагона. За високою спинкою першої лавки заясніли шовкові коси Агнешки поруч короткого темного волосся пані лікарки.

— Казна-що буде, а не станція «Метео», — нарікав Антек. — Не могли знайти ліпшого заступника Тадеушеві, ніж отаку розварену галушку.

— На галушку більш скидається пані лікарка, — зауважив Марцін півголосом. І обидва пирснули сміхом, бо кругленька лікарка справді нагадувала підсмажену на маслі галушечку.

Бліді Агнещині щоки зарум'яніли. Дівчина нахилилась уперед, і до неї вже не долинав Марціновий шепіт.

— Цс-с, Антку, вона почула, і їй стало ніяково.

— Тобі здається, — відповів приятель.

Агнешка не відривала погляду од вікна, за яким на тлі порослих лісом узгір'їв і лук вигинались вагони-платформи, повні ящиків і зелених рюкзаків. На крутих поворотах вона бачила маленький паровоз, а над ним смужку білого диму.

— Алло, товариші, — задзвенів тоненький голосок Дзядка, — десь тут має починатися Ослава. Тато казав.

— А Дзядек-старший не казав тобі, що початок ріки зветься джерелом? — пирхав презирливо Дондек.

— Коли ти такий мудрий, то покажи, де воно? — анітрохи не збентежився хлопчак. — Ага! Не знаєш! Ніхто не знає!

— Ослава витікає з Матрагонського масиву. Я покажу тобі цю гору, — обізвалась Агнешка по хвилі вагання.

— Хай товаришка нам усе показує, — закричав Дзядек, видираючись на лавку, — а я буду радіокоментатор.

— Тільки не ти, нехай товаришка, — крикнув хтось з глибини вагона.

— А я голосно повторюватиму, аби всі добре чули!

— Ну, тоді ти будеш репродуктор, а не коментатор!

Агнешка засміялась разом з усіма. Вона весь час чекала такого безтурботного настрою і такої дружньої суперечки. На щастя, жартівники, з якими вона почала таку невдалу розмову на станції, становили виняток у цій дружині. Може, зрештою, вона їх і не зустріне, вона ж буде на метеорологічній станції, а вони — в таборі.

«Треба дібрати собі гарний колектив, — подумала вона, дивлячись на веселі хлоп'ячі обличчя. — І це, мабуть, не дуже важко зробити».

Поїзд вигнувся лукою, оперізуючи розложисту Матрагону, і підійшов так близько до кордону, що за деревами завиднілась сторожова вежа. На банястих вершинах серед кошлатої зелені блищали під сонцем ясні плями галявин.

Проскочили місток над спіненою, збуреною кам'яними брилами водою Солінки, і Дзядек оголосив: в'їжджають в долину Жубрачого.

В Майдані на гарцерів чекало дві машини. Довкола однієї юрмились хлопці. Агнешка стала біля меншої, зовсім порожньої. Керівництво, обтяжене справами табору, певно, забуло про метеорологічну станцію. Кого покликати, щоб порадитись про добір колективу? Бо ж за хвилину обидві групи відокремляться одна від одної.

— Привіт! — почула вона. — Товаришко Агнешко, пробачте, що досі не знайшов для вас вільного часу.

Швидким енергійним кроком до неї підходив вожатий. Все в нього було надміру довге — ноги, руки і навіть ніс на довгастому виду.

Вона приязно подивилася на вожатого: нарешті хтось згадав про станцію «Метео».