Читати книгу - "Який цей світ, Марія Миколаївна Влад"

фільм вони таки зробили гарний, та й кожна бабина ніч - то безкінечна війна.

- А вот ти на воєнних самольотах не лєтала, - намагався взяти верх маленький розбишака.

- Літала. І на літаках, і на вертольотах.

- І я буду лєтать, - вже заздрив бабі малий.

А Летуниха подумки далеко над горами фільмувала з плямистого гелікоптера бездахі хати, безверхі дерева, і двох збезсеблених від стрілянини коників - білого на верху гори і гнідого в долині. І танки коло сербських хат, і посивілу городину, і дими, пожарища... А найбільш болючими кадрами лишилися діти - дворічні зі старими очима і трохи більші - в усіх на устах одне слово "хліб".

Летуниха роздавала ботсадівським шибеникам бублики та пряники, а сама відводила кару печаль кудись понад Іонівський собор, бо виділися їй голодні боснійські діти, і вона боялася, що всім не вистачить і котрісь не дійдуть від солдатської їдальні до своїх ночівель... Але діти голосно сперечалися про свої пістолі - у кого кращий, безтурботно сміялися і мінялися іграшками, а мами тішилися своїми милими надіями, і бабі Летунисі відлягало від серця - вона простягалася помежи метушливою дітворою поблизу кучерявого онука на траві, і вже отак, лежачи горілиць, піднімалася понад Ботанічним садом і Видубицьким монастирем, понад збентеженим Дніпром, його гуркітливими мостами і понад такою квітучою Україною - що, Господи Боже, нехай буде воля Твоя!

Усі знали, що бабу звуть Летунихою, апе чому, достеменно не знав ніхто: чи то ії чоловік був льотчиком, але чи насправді був і де той її летун подівся, чи так прозвали за ії таки заслуги...

Ботсадівські матері позаочі також звали її на прізвисько - а де це наша баба Летуниха, що аж два дні не приходить зі своїм онуком, чи не захворіла...

А баба також звикла до молодих, жаліла їх, як уміла, а найбільше тримала їх своєю зичливістю та обнадійливим словом: якось вона мусить переламатися на добре, ви молоді іще заживете в гаразді.

- Та й ви.

- А я вже так нашибалася, такого набачилася, що хто знає...

Її очі, червоні, запалені, рятувалися від болю небесами, далеко від кривда земної.

Баба розповідала, як вона маленькою все хотіла літати по-пташиному. Дітлахи простирали рожеві крилята і пурхали довкола дерев, матерів і довкола баба Летуниха, маленької і легкої, як птаха. І добре їм було коло неї, наче коло казки, і слухали вони їі, як мудру спільницю, бо й вони хотіли літати і вчилися, як це.

А одного дня, а була то неділя, баба Летуниха прийшла з онуком уся в білому і просторому, вийшла на горбок, де сиділи межи квітками гномик з домовичком - підняла рукави та й полетіла. Діти весело верещали, потім усі завмерли і дивилися на білу, потім сиву, потім темну цяточку над Видубичами, над Дніпром, над зеленим буянням Ботанічного саду.

- Не плач, побачиш, вона вернеться, вона тепер маленька, а стане велика і прилетить, - уперше заговорив розбишакуватий хлопчик мовою бабиного онука і вперше підняв руку, щоб погладити його розгублену кучеряву голівку.

Баба Яга

Максимчик не любив боятися.

Вірніше, любив боятися.

- Розкажи, бабусю, про Бабу Ягу.

Бабуся, коли могла, придумувала свої історії або брала абабагаламагівського "Івасика Телесика" і читала – Максим називав водяну зміюку Бабою Ягою.

Максим лежав на подушці і впивав кожне слово, як спраглий водичку.

Усю зміюччину компанію він узагальнював однією назвою: Баки-Маки. Бака-Мака було все, що таїло в собі небезпеку - скривлене, витріщене, роззявлене, носате, рукате, словом, страшне.

- Підемо до Баки-Маки?

- Поспиш і підемо.

- То розкажи ще про Бабу-Ягу, - Максим влягався на ручку і лагодився під казочку спати.

А до Баки-Маки, однієї з різноликих Бак-Мак, вони ходили того літа щодня. Бака-Мака забирала з бабусиної руки одну гривню і гоцала Максима разом з гамірливою компанією його дво- і трирічних друзів півгодини на своєму гладенькому, пружному, ґумовому череві.

Замешкала Бака-Мака в Ботанічному саду, недалеко входу. Високий, понад дерева, червоно-зелений клоун збирав дітвору і витрушував останню гривню з маминих гаманців.

Його трусило мотором, а він підкидав дітей, розпашілих з радості.

- Давай, купимо чіпси?

- Ні, хочу на клоуна...

- Може, ліпше морозива?

- Ні, туда.., - тягла дитина матусю до ґумового велетня, що кивав надутою головою, зазиваючи всіх охочих пострибати.

- Хоч би вже на море відвезли цього боввана, - нарікали матері. - Клоуна посеред літа складали в причеп "Запорожця" і везли до моря заробляти гривні у відпочиваючих.

- Уже темніє, пора додому.

- Ще трошки...

- Ох, цей клоун!

І жодна дитина не рушала з місця, аж поки ґумовий велет, глибоко зітхнувши, не віддавав "дух" і не опускав голову додолу. Все це діялося повільно, він ослабав знизу, аж врешті перехилявся і ніби кланявся дітям та вибачався у матерів. І "йшов” на спочинок.

Діти верещали, хапали його за охлялу голову, шарпали за "ноги" і розчарованими поглядами проводжали причеп із ґyмовим згортком до завтра.

- Спи, Максимчику, засинай, бо вже скоро вечір, а нам же в Ботсад іти.

- До Баки-Маки?., - "гумовим" язиком сонно лепетав малюк.

У Ботанічному саду майже всі діти і їх матері говорили "по-київськи", цебто, по-російськи. Максим мовчав, він і так був "замкнутим", а