Читати книгу - "Про хлопця, що сім літ у колодязі сидів, Народні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді дав поганин своїй матері два віка грані, аби з’їла, – бо вона знала, котрий витязь. Мати поганинова каже:
– Сину, запри увечері їх у пивницю. А вранці котрий прийде без клебані, той буде витязь.
Уночі пішла та баба і взяла з того витязя клебаню. Вони рано встали, витязь імився за голову – а клебані не є. І пішли вони до царя-поганина. Каже поганин:
– Солодкий витязю, тепер ходімо на війну!
І точать собі шаблі. Витязь каже:
– Царю, попозирай іще на сей світ, бо не знаєш, як буде!
Цар позирає, а витязь вийняв шаблю і одтяв дванадцяту голову, а за тою всі поодтинав. Коли клав свою шаблю біля себе, то одтяв собі трохи пальця. Прийшов домів, а цар – той, що його витяг із землі, – ізтяг свій перстень і натяг на нього, і хустину зняв свою з шиї і зав’язав йому пальця. І каже той хлопчище:
– Царю пресвітлий, се мені тоді ся снило, коли мене няньо бив, а ви мене взяли на віз, – що ви свій перстень на мою руку дасте, і свою хустину здіймете із шиї і зав’яжете мені палець.
І побрався з царською донькою. І жили, заки в них ся не порвали жили. А я сів на весло, та сюди мене принесло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про хлопця, що сім літ у колодязі сидів, Народні», після закриття браузера.