Читати книгу - "Про кам'яну державу, Народні"

наважилась. Підготувалася й зайшла до його кімнати. Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там.

— Добрий ранок, няньку!

— Добрий ранок, доню! Як здоров'я?

— Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися?

Цар аж підскочив з радості.

— Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги... Вибирай кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка.

І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий... Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам'ятати.

— Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих...

— А кого? — скрикнув цар.

— Чесного, мудрого хлопця.— І розповіла про Юрка.

Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.

— Геть! — закричав.— Не хочу видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..

Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом'якшав і сказав:

— Не дам за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш.

Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивіться — леґінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з'явився. Каже:

— Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!

Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.

Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.

Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царювати.

Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло...

Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило їм.

— Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік.

Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний Дух.

— Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дружині. Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини з'явився бородатий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму.

Юрко за ним. Та бородатий дідо перегородив йому дорогу:

— Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!

— А моя жінка?

— Уже не твоя... Більше її ніколи не увидиш!

Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.

— Я йду шукати жінку, аж би-м і загинув!

Цар умовляє:

— Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина...

Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в котрому колись ходив по світу, відклонився і просто у ліс. Заглядає в яму, а споду й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати.

Не пам'ятав, як довго падав. Чи день, чи два... Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава... А немає ні людей, ні звірів і ні птахів — усе обернено на камінь.

Налякався Юрко: «Що се за держава?»

Помалу став на ноги і рушив у путь — шукати жінку.

Йде, йде, йде... Ай-бо всюди лиш одне — каміння!

Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.

Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дідо. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.

А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.

Юрко тихенько приступив до жінки:

— Що ти тут робиш? Вона підняла палець:

— Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!

Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.

Дідо розплющив очі й питає:

— А це що за один?

— Мій чоловік, за котрого я тобі говорила. Юрко підступив до діда-царя:

— Айно, се моя жінка. Я прийшов по неї і поведу її до нянька. Дідо гірко усміхнувся:

— Гей, сину, я би й сам хотів її повести... Але се є неможливе діло. Більше свій край не увидите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про сю державу.

Юрко присів, а старий почав:

— Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива... Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Ай-бо знай: тої ями, котрою ти впав, більше нема — заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба іти п'ятсот миль звичайною дорогою, сто миль навкарачки, а ще сто — таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунеш. Коби знайшовся такий мудрий витязь — але такого на світі не є,— який сю путь годен зробити, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голові змія — в діамантовій шкатулці. Ну що ти скажеш на се, Юрку?

— Я спробую зробити сей шлях!

Попрощався з жінкою і дідом та й рушив у дорогу.

Перші п'ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Ай-бо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко стався чоловіком і навкарачки ліз сто миль.

Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку і почав повзти. Приклав усі сили й переліз.

Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла і полетів. Хотів бачити села і людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою. Бачить: стада, які лиш загадати! Але вся худоба чорна.

«Через те, мабуть, і