Читати книгу - "Казка про гномиків і прогулянку зеленим гаєм, Народні"

– От, що ти робиш? – запитала вона в мухомора, який підійшов і спробував пустити на нею хмарку отрути. – Тобі не соромно? Я тобі щось лихе заподіяла?

Дівчинка аж помахала на гриба пальчиком. Взяла руки в боки і суворо на нього подивилась. Гриб знітився, він, напевно, не чекав такого натиску. Похилив свою червону в білі цятки голову і став перетворюватися на зайченя.

– Доброго дня. – Промінчик і Марко тихенько спостерігали за Оленкою і засоромленим зайченям. Їхньому здивуванню не було меж.

– Перепрошую, я не знав, хто ви, а зараз так часто трапляються злі люди, які тільки й мріють, що потрапити до нашого лісу і забрати з собою когось з чарівних істот, а ми в неволі гинемо, наші здібності зникають, от і захищаємося, як можемо.

– Добре, але ж ви нас налякали! Тим більше, ви бачили, що з дітьми я, - виступив наперед Промінчик. – А серед нас не буває лиходіїв.

– А раптом вас взяли в полон!

– Це ні на що не подібно! – Марко, як завжди, розсердився. – Все, я хочу додому. Краще піду в гості до Непривітних Плакс, ніж сюди. Покажіть мені, де дорога додому, ми йдемо.

– Що ви, що ви!!! Вихід не тут, тут лише пастка для гостей. – Здалося, чи зайченя насправді почервоніло. Але що це? Воно почало зникати. Спочатку стало прозорим... А за мить почувся звук, як від кульки, що луснула, і зайченя зникло. На його місці з’явився величезний коричневий олівець і така ж гумка.

– Так. І що? Ми тепер маємо малювати???

– Ага, Зайченя залишив нам олівця, щоб ми могли малювати собі дорогу, а гумка для того, щоб створювати собі місце для тієї дороги. – Оленка підійшла до найближчого дерева і тернула по ньому, частина стовбура зникла, ще раз, ще раз і от, вже крона. – Ну от, вихід готовий, Марко, бери олівець і малюй лінію, це буде наша дорога. Промінчику, ходи за нами. - Дерева розступились, сунички знову запосміхалися серед листочків. Оленка йшла попереду, витираючи перепони, які виникали на шляху мандрівників, а Марко малював стежину. Олівець був важким і Промінчику теж довелося взятися до роботи. Так вони йшли, співаючи кольорову пісеньку, і, нарешті, ще одна галявина, зовсім інша, не подібна до тієї, на яку втрапили одразу. Різні дерева: і горобина, і яблуня, і клен обступили її, а посередині росла стара груша.

На зустріч нашим героям вийшли мешканці лісу розумників і чепурунів: сіре зайченя (діти впізнали недовірливого мухомора) в черевичках і червоному капелюшку в білу цятку:

– Добридень, я Зайченя. Я – головний розумник цього лісу. Перепрошую за випробування, але вже все пояснив, сподіваюсь, ви не сердитеся. Я багато чув про вас, тому й вирішив вас запросити. Почувайтеся, будь ласка, як дома.

Потім за ним йшла руда лисичка в білій сукні і рожевій хустинці.

– Здрастуйте, здрастуйте, а я...я... найчепурніша чепурушка в цьому затишному гаї. Мені теж дуже прийшлася до снаги думка вас сюди запросити. Дуже приємно. – Протягнула руду лапку. – Сподіваюся, ви мили зранку руки, ви ж розумієте, я страшенно не люблю бруду.

Лисичка так манірно говорила, що діти не стрималися і посміхнулися, а з ними засміялися і мешканці лісу.

– Я Ведмідь-Ведмедисько, мене всі звуть кривоногим і незграбним, зате я найсильніший!

– А я Сірий Вовк, я лікар, будуть якісь проблеми звертайтесь.

З ким тільки не познайомилися того дня діти і з білочкою та білченятами. Одне білченя ніяк не хотіло ходити в садочок, то Марко і Оленка розповідали, як їм там весело. Друге не любило їсти горішки. Білочка запросила до столу гостей, а тим так засмакували лісові дари, що вони ледь не з’їли все. Коли вередливе білченя побачило, як швидко зникають з тарілки горішки, воно мерщій кинулося до них, щоб з’їсти хоч кілька штук. Обіцяло, що більше не буде вередувати. А ще гномики познайомилися з величезною сім’єю їжаків. Тато їжак якраз назбирав на свої голки багато-багато диких грушок, то ж пригостив і Оленку з братиком. Оленка, як дуже чемна дівчинка, ґречно подякувала.

Птахи співали, звірі показували свої оселі, не помітили, як сонечко почало ховатися за лісові крони дерев.

– Ой, – вигукнула Оленка, – ви всі чудові і нам дуже тут подобається, але ми мусимо йти додому, бо мама хвилюватиметься.

– Так, вам пора, тим більше, що й Промінчику скоро треба буде повертатися. Не забувайте нас, приходьте.

– Обов’язково прийдемо.

Діти знову пішли підземеллям, зустрічали хробаків, які читали книжки, і жучків, які зосереджено тягли щось в свої нірки. Коли вийшли з підземелля, то в дворі вже було тихо, сутінки опускалися на вечірнє подвір’я.

Зайшли до хати, а там мама кличе вечеряти :).