Читати книгу - "Казка про гномиків і їхню маму, Народні"

його стороною), Найголовніший Сміхотун Найсмішнішої країни найвеселіших жартунів. У відповідь на добро вони чим могли віддячували, відсилали своїх дітей і друзів, щоб займали Марка і Оленку чимось дуже-дуже цікавим.

Тато гномиків працював у чудо-технологічній компанії і був таким сильним чарівником, що ніколи не мав часу. Але інколи, коли у тата траплявся вихідний, усі разом вони вибиралися десь у цікаве місце, розважалися і багато сміялися.

Сьогодні, маму гномиків терміново викликали на нараду чарівників і чарівниць і вона не встигла до сніданку. Бігла додому і думала, що роблять там її діти. Яке ж було її здивування, коли вона побачила, що дома порожньо, дітей нема, а з шафки зникли булочки і термос. Чайник ще був гарячим, тому вони не могли піти далеко. На столі вона побачила чорний слід-пропалину, такий міг залишити тільки промінчик, а з дитячої кімнати зникло Маркове ліжечко. Мама-чарівниця захвилювалася, що могло трапитися, щоб діти так рано вже кудись подалися. Стала дзвонити сонечкові, куди подівся його син – Перший Сонячний Промінчик.

– Як? Ти вдома? Всі думали, що тебе викрали Плакси і полетіли тебе рятувати. – повідомило здивоване Сонце.

– Куди? Кого? Що ж робити? Лишенько. – мама гномиків стала швиденько збиратися в дорогу. Не можна запізнитися!

ІІІ.

Оленці було дуже прикро, так прикро, що хотілося плакати. Вже півгодини вони у цій глушині, а про маму нічого не чути.

– Не плач, посміхайся! – наказав Марко, посміхаючись у натовп непривітних фізіономій.

– Я більше не можу. Я хочу до мами.

– І я не можу, вперше в житті я не можу посміхатися, - від напруженого посміхання у Жартуна боліли щоки.

– Робіть щось, бо я скоро взагалі згасну, ми не можемо світити у такому темному місці.

– Слухайте, хлопці, - зважилося, нарешті, зайченя. – А що сьогодні у вас була за пригода, що ви були такі схвильовані?

– Не твоя справа, коротуне!

– Ні, все-таки, нас дуже цікавить відповідь на це питання.

– Привели бранку-полонянку. Тепер вона навіки наша. – загудів-заревів натовп.

– Мама! – вигукнула Оленка і тяжко понурилася.

– Тримайте дівчисько, дивіться, дівчисько от-от заплаче! Який гарний у нас сьогодні день! Аж двоє свіжих Плакс-Злюк прибуло до нас.

– Я не злюка і зовсім не плакса. – посміхнулася через силу Оленка, ледь-ледь стримуючи сльози.

– Треба щось робити, викликаю допомогу, - вигукнув Промінчик. Одразу звідусіль почали пробиватися ще промінчики, вони яскраво-яскраво засвітили, засміялись, залоскотали усім носи і щічки. Навіть Плакси стали виглядати значно краще, позбувшись вічно блідого кольору обличчя.

– Ай-ай-ай! Рятуйте! На нас напали!

– Я теж кличу на допомогу, - засюрчав коник, з трави почали вилазити усілякі жучки, коники, мушки, всі вони розповзлися по Плаксах-Злюках. А хто ж зможе стриматися, якщо його лоскочуть! Всім стало страшенно смішно і всі плакси, чесалися, посміхалися, каталися по землі.

– Тоді й я спробую щось зробити, – промовило зайченя, і стало розповідати смішні-смішні історії. Знало воно їх багато, на те ж і було Мудрагелем. Плакси і діти стали дружно сміятися, дивитися одне одному в обличчя, обійматися. Давні слуги похмурого царства звільнялися від багаторічної похмурості.

– А де ж наша мама? – все ще посміхаючись, мовила Оленка.

– Та ось же вона, наша полонянка, ну, тепер вже, ніби, і не полонянка. Добре, ви тут розбирайтеся, а ми будемо розходитися по домівках. – Темний ліс раптом став яскравим, зеленим, усміхненим. Болото швидко сохло під жаром сонячних промінчиків, але дітям було сумно. Полонянка була зовсім не їхньою мамою.

Тут щось загуло, засвистіло над колишнім темним лісом. Мама! Мама гномиків, як вихор летіла рятувати діток. Коли вона дізналася, що дітки врятували стільки мешканців похмурого королівства, то перестала хвилюватися, обняла сміливого сина і розумницю доню. А потім запросила всіх на смачний обід. Оленчині канапки давно з’їли, чай випили і були голодні, тому з радістю погодилися.