Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Боги світлі та боги ясні, за віщо? Чим завинили вони, дуліби, тиверці, білі хорвати, і саме перед обрами? Бігме, вже понад півста літ минуло, як ходили за Дунай, поривалися до чужого. Знали своє і лиш своє.

А втім, що тепер думати? Гінці правду сказали: коли у твою землю йдуть із мечем і вогнем, іншої ради немає, мусиш братися за меча і відповідати ударом на удар. Ось тільки що буде з кревними, котрих залишають по домівках, і що з живністю, що її нажили родом чи общиною? До лісу всього, не забереш, а лишатися на подвір’ї і берегти подвір’я он як небезпечно.

Як поставився до вістей про нашестя князь Келагаст і чи був такий спішний, як ті, що доправляли йому звіди від карпатських перевалів, воєводиним гінцям не поталанило довідатися — князя не було на той час у Волині. Приймала і слухала їх княгиня Даная.

Не зраділа, ясна річ, новинам, правдиво кажучи, не одразу й повірила їм.

— Воєвода так і сказав, — поцікавилася, вислухавши, — най не бариться князь, збирає рать усіх племен та йде в Прикарпаття?

— Ано, так і сказав. Кінні турми аварів, як запевняють слов’яни Загір’я, налічують шістдесят тисяч. А веде їх усім знаний Апсих, той самий, що лишив свого часу від склавинських весей[8] та городищ самі лиш згарища. Тепер він і поготів лютий та жорстокий буде: вісті про смерть Ікунімона вразили на смерть кагана їхнього, Баяна.

Даная не сумнівалася більше. Покликала воєводу, отроків, запитала, де князь, і тут-таки стала на місце князя.

— Ви, — повеліла одним, — сідлайте найліпших коней і скачіть чимдуж у землі древлян, русів, уличів, втікичів. Лиш до тиверців не треба, туди послано гінців. Самим князям згаданих земель станьте перед очі й повідайте, чим погрожують нам обри, де можуть об’явитися. Най не баряться зібрати всю, яка є, силу і вийти на полуденні обводи землі — у Прикарпаття.

— Древлянам також казати це?

— І древлянам також. Най не легковажать, за цим разом ліси не захистять їх.

Помовчала мить, певно, пригадувала, що хотіла сказати іншим людям із княжої дружини, і вже потім по-жіночому розчулено торкнулася руки одного з них:

— Ви пошліть гінців в усі верві землі нашої і повеліть кому слід, най збирають повальне ополчення, йдуть із ним до Дністра і стають заступом[9] по цей бік ріки — там, де в неї впадають Стрий та Стрипа. Князь, гадаю, не забариться бути там і тоді вже дасть кожному окреме повеління.

Гінцям із Прикарпаття веліла перепочити з путі і потім уже зайти до неї чи до князя. А коли й вони пішли, ходила по терему й ламала, хвилюючись, руки. Бо чула серцем: наближається лихоліття, таке, якого, може, й не знали досі. Зрештою надумалася й покликала воєводу.

— Най вибачає достойний муж, — сказала, коли воєвода ступив через поріг. — Не турбувала б, та мушу.

— Об чім річ, княгине. Такий тривожний час.

— При всіх не могла допитуватися, а віч-на-віч хочу запитати: може, воєвода знає все-таки, де зараз князь?

— Не знаю, княгине. Присяйбіг! Коли б знав, чи міг би легковажити?

— А хто ж знає? Не може ж такого бути, аби ніхто не знав.

Старк переступив з ноги на ногу й розправив, бентежачись, вуса.

— Я теж так гадаю, — довірливо глянув на Добритову доньку, — не може бути, аби ніхто не знав, де зараз князь, і тому запевняю княгиню: не варто печалитися цим. Той, хто відає, де він є, давно погнавсь уже кликати князя. Не з чужкраю ж бо є, повинен розуміти, яка тривога загостила в нашу землю і яка може загостити в будучим.

— Воно й князь Келагаст не з чужкраю, — зітхнула Даная, — а ба, як вільготно почуває себе в такий непевний час.

Старк лише дивився на неї співчутливо, казати нічого не казав. І того доста було, аби Даная заговорила з ним про найголовніше.

— Хто ж поведе рать? Хто візьме у січах з обрами гору?

— Келагаст достойний привідця, княгине. У січах він орел.

— А думати, коли, де і з якою силою вийти на боролище, хто за нього буде?

— Є ще тисяцькі. Та й мужі у нас, ті, що з старшої дружини, не з плохих. Деякі з них напевно будуть воєводами в сім поході.

— Хто саме?

— Хоча б і Таль, Ситник, Виштак.

Помовчала і вже потім подала голос:

— Був би тут стольник[10] Світозар, була б і певність, що рать наша не сплохує у січах із обрами. Це ж треба статися такому: відлучився в найнепевнішу з усіх непевних годину… Може, ти підеш із Келагастом, га, воєводо? Правдиво кажучи, у мене тільки й надії зараз, що на тебе.

Старк усміхнувся сам собі.

— За прихильність серця і за добре слово спаси біг, Данає. Я був би радий виправдати твої сподіванки на мене, та не годен уже для походів, застарий став.

— Я те мала на оці, давній друже роду нашого, що ти будеш при Келагастові яко муж думаючий.

— Думаючому теж самому треба триматися в сідлі. Та й Келагаст навряд чи візьме з собою такого, як я.

Мовчала, і доволі довго.

— А тут, у Волині, кого залишимо?

— Напевно, Мезаміра, ну і я можу бути при ньому яко радник.

— Син, знаю, в похід пориватиметься.

— Тут, у Волині, також треба комусь бути. Яко воєвода наполягатиму на цьому. Ти теж наполягай. Він — єдиний спадкоємець столу, ним не можна ризикувати, як всяким воїном чи навіть привідцею.

— Гадаєш, буде кровопролитна січа?

— Може, найкровопролитніша з усіх, що знали досі.

І знову змовкла Даная. Ніби заворожена, дивилася на воєводу і не зважувалась перепитувати.

— То що ж маємо робити?

— Як тільки князь поведе рать і дружину до Дністра, пошлемо гінця на Тивер і попросимо Світозара, аби прискорив похід тиверців та й сам поспішив на з’єднання з Келагастом. Тільки ця єдність може дати нам якусь певність вистояти у поєдинку з обрами.

— Навіть без уличів, русів і древлян?

— Навіть без них.

— Гінці сказали: князя Тивері оповістять інші. Вважаєш, того замало?

— Так. Як замало й тих гінців, що ти послала на верві.

— Не розумію. Чому так мислиш, воєводо?