Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

знайшов власний шлях, то буде лише його або її шлях. А інший літератор має торувати свій.

І я не можу давати порад: ні як будувати зграбні тексти, ні як увійти у стан натхнення. Бо я не знаю, що допомагає особисто мені увійти в той стан. Я лише можу сказати, що люблю той стан. Іноді краще й не намагатися збагнути його природу, його генезу. Людям варто розібратися з підвалинами негативу, щоб його було менше в нашому земному житті. А причини Божественного натхнення, як і причини кохання, певне, мають лишатися таємницею життя людини — жінки, чоловіка.

Перекладачі та автори, тексти та conтексти

З другом. Львів, 1998 рік

Десь є божественні невербальні сутності. Логос, який був спочатку. Якщо людина відчула котрусь із них, а потім змогла відтворити її в звуках, у зримих образах чи в слові, то це митець, який контактував з Творцем. Мозаїки, скульптури, музика промовляють до всіх, незалежно від їхньої мови. А словесному твору потрібні тлумачі, які відтворюватимуть його іншими мовами. Якщо автор досягав божественного стану, втілюючи Логос своєю мовою, то в подібний стан має входити й перекладач, втілюючи той самий Логос своєю. Не всі перекладачі гідні великих авторів. Коли перекладач зосереджується винятково на словах чужої мови й не контактує з Духом, він не відтворить Твору.

Ви скажете: переклад не завжди твориться так пафосно, і я погоджуся. Сьогодні перекладається багато по-ремісницькому склепаних текстів, і перекладач, навіть великого калібру, має виявляти ремісничу вправність, а не практикувати високе мистецтво.

Проте навіть у наші дні це трапляється — стан високого натхнення при перекладі. Я особисто пізнала цей стан, коли почала перекладати французьку поезію. Маючи досить приблизне уявлення про французьку мову. Так, для доброго перекладу потрібні добре знання мови оригіналу та добре знання контексту створення твору, і з цим не варто сперечатися. І, одначе, висловлю думку, крамольну з точки зору всіх translation studies: іноді переклад відбувається на такій напрузі співавторства, коли Логос у містичний спосіб підказує перекладачеві значення незнайомих слів. А потім словники, в які все одно варто дивитися, не спростовують, а підтверджують вгадані смисли. Звичайно ж, таке виникає лише, якщо перекладаєш дуже добрі поезії. Рівня не нижче, ніж Бодлера чи Верлена. Або барокових поетів не з такими гучними іменами:

Ваш блазень, сер, помер, його вже поховали,

Але з поетом ви забудете сумне,

Бо блазень і поет, мабуть-таки, одне,

І блазень, і поет завжди улад співали.

В поета від турбот вже й вуса полиняли,

А блазень, знай собі, і вусом не моргне.

Без грошей той і той завжди, а головне,

Обидва насмішать, як їх роздратували.

В поета в голові завжди думки нові,

А в блазня капелюх новий на голові,

І повно у обох сонетів і куплетів.

Між ними лиш одна мала відмінність є:

Фортуна в наші дні лиш блазнів визнає,

Але чомусь вона не жалує поетів.

Я не стверджую, ніби інтуїтивний метод створення перекладних версій поетичних текстів — єдино можливий. Але зі мною таке було, коли я не так застосовувала знання мови для перекладу, як підучувала мову, перекладаючи. Звичайно ж, для перекладу прози така стратегія не підходить: як перекладатимеш наздогад буряків, то перекладна версія буде злочинно далекою від оригіналу. Слушною є інша настанова: перекладати бажано не так видатних авторів, як таких, які перекладачеві імпонують. Перекладач з автором можуть не спілкуватись, ні безпосередньо, ні листовно. Вони можуть розминутися в часі, що здебільшого й трапляється. Проте міжособистісні стосунки автора та перекладача можна вважати найінтимнішими із усіх можливих.

Сюди вночі з’являючись до нього,

як рівний з рівним, Фауст говорив, —

писав один видатний український перекладач про іншого.

Але актуальний літературний процес не вдовольняється самим Фаустом, вимагаючи швидкої промоції різноманітних авторів по всьому світу. Перекладач і автор можуть бути сучасниками; якщо вони не розминулися в часі, то сучасні комунікації вже не дадуть розминутися в просторі; тож вони можуть співпрацювати в процесі перекладу і навіть стати друзями.

Для авторів наших днів переклади їхніх творів — як ордени для учасників бойових дій. Що успішніший автор(киня), то більше в нього/неї перекладачів.

— Мій болгарський перекладач, мій грецький перекладач, — турецька письменниця Букет Узвар, з якою я познайомилася на літературному фестивалі у Фінляндії, сипала цими словами з тою інтонацією, з якою доглянуті жінки вимовляють: «мій перукар», «мій масажист», «мій гінеколог». Для успішної письменниці (або яка дуже прагла виглядати успішною) перекладач був кимось на кшталт обслуги високого штибу.

— Я не можу починати з вами довгої розмови, сусідко, — казала вона мені, натякаючи на географічне сусідство України й Туреччини, — бо от-от має зателефонувати мій грецький перекладач, — і туркеня простягала мені свій мобільний телефон, щоб у мене не було ні найменших сумнівів, що дзвоник турецькій письменниці від грецького перекладача от-от пролунає.

Я почала свою літературну діяльність саме як перекладачка, і моя перша зустріч із моїм автором мала місце давно, дуже давно. Її витоки — в московській бібліотеці іноземної літератури, яку у 80-ті роки я вважала найкращим місцем у світі. В Києві нічого подібного ще не було, а в тодішній столиці тодішньої так званої неозорої батьківщини було багато тонн сучасної літератури, зокрема й сучасної французької поезії, яка вабила мене із силою ірраціональною і нездоланною. Сучасна французька поезія була у відкритих фондах, можна було ходити поміж стелажів, брати книжки, гортати їх. Тисячі книжок, сотні абсолютно незнайомих імен. Чому мою увагу привернув саме той поет? Важко сказати, але, гадаю, тому, що після кожного вірша стояла точна дата написання: 13 листопада 1982 року, 11 липня 1983-го. Я напружувала пам’ять і з певною точністю пригадувала, а що ж могла робити я саме в ті дні. Крім того, його поезії були написані зрозумілою французькою мовою: не більше 2 — 3 незнайомих слів на вірш. Вірші були не римовані, із розділових знаків було збережено лише знак питання; коми й крапки там, де вони б мали бути, заміняли великі інтервали між словами. І хоча вже тоді я вміла перекладати й римовані поезії, але на це йшло багато часу. А тут не більш ніж година на вірш. Але поетичний ефект такими нехитрими зусиллями відтворювався, що мене тоді тішило:

Можливо, одного дня але чи матиме сенс слово день?

коли ти і я розлучившись в іншому значенні цього слова

пройдемо повний цикл часу

і стрінемося