Читати книгу - "День пса, Каролін Ламарш"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 20
Перейти на сторінку:
варто було б улаштовувати для них туди екскурсії і починати з рундуків, де за найвигіднішою в місті ціною можна знайти найсвіжіше м’ясо і найсмачніші ковбаси (скажімо, «У Лізетти» чи «Апетитний біфштекс»); потім читачів можна завести до подвір’я, де, мекаючи й мукаючи, купчаться бідні тварини — це дуже нагадує останнє зібрання родини, коли, виходячи із вантажівки, всі розминають ноги і перезираються полохливо; в одному з кутків лежить величезна купа ще теплих тельбухів, і зупиняючись саме на ній, погляди деяких тварин змінюються; деякі з бідолах прикипають до місця, і доводиться колоти їх довжелезним гаком, аби примусити йти. Далі на них чекає коридор смерті. Це вузький прохід, де є місце лише для однієї тварини, і з обох боків люди підганяють її гострими гаками, аби тварини рухались швидше. Страх густішає. Кілька місяців скотині не дозволяли рухатись, щоб наросло ніжне біле м’ясце — і нині бідолашних тварин завели до коридору смерті й підганяють; і жертви вперше й востаннє в житті змушені бігти. Я бачив, як вони підстрибують на неймовірну висоту, як люто кидаються на стіни; ці жирні тварини з ніжною шкірою раніше не мали іншого клопоту, окрім як пити збагачене молоко, яке їм щедро підливали; вони не мали іншої розваги, окрім як вилизувати (замість материнського вимені) храпу сусіда, ледве дотягуючись через ґрати. У коридорі смерті темно, наче у стайні, однак очі виблискують; це очі тварин і очі людей, і вилискують ці очі однаково: у них відбивається світло в кінці тунелю, де завдають смерті. Туди я жодного разу не довідувався. Головне, що я збагнув у цьому коридорі: тварини знають, що це кінець. І в їхніх зіницях це вилискує так само чітко, як пляма на наволочці на даху, варто лише придивитися. Однак різники ніколи не придивляються, хоча в декого з них є діти — і не уявні, як у мене, а справжні діти, яких вони зачали разом із якоюсь доброю жінкою; і ці дітки облуплять різників живцем, адже їм закортить, напевно, вчитися в університетах, і одного дня ці дітки з власної волі стануть вегетаріанцями.

Щодо мене, то я безбатченко. Почасти це спрощує життя. Себто, хочу сказати, що ніколи не мав причин скаржитися, як решта бідолашних дітей у журналах Ado чи Teens. Ну ні́чого мені туди писати — я й сам достоту не знаю, чому. Просто читаю історії підлітків, які нарікають: батьки не дозволяють курити, або гуляти, або покинути школу, або кермувати автом, або ночувати у подружки. Якось у мене виникло бажання й собі туди написати, та стало мене лише на: «Я — безбатченко». І все — баста! Бо позаяк батьків немає, то немає й проблеми, еге ж? Немає її — і все. Рухаєшся собі по прямій, точнісінько як той пес, що біг за автівкою — невидимою автівкою, зашвидкою для нього, автівкою, яку ніхто не бачив, адже, звісна річ, ніхто не помітив, як бідолашного пса викинули... Люди кричать, гукають, намагаються врятувати тварину або ж попестити замість тих, хто її прогнав, проте пес уперто вистежує слід, тримає цей клятий слід, який поступово слабшає. Але це нічого, адже цю звичку доведено до автоматизму, треба лише взяти правильний курс і бігти. Ця своєрідна омана — найпростіший із душевних станів; він не передбачає жодних думок; так далекобійник дорогою з Брюсселя до Парижа просто суне вперед — і десь у кінці на нього чекає гора мертвого м’яса, з якого вже не сочиться кров; це просто купа червоного, рожевого, білого і холодного, страшенно холодного м’яса. Саме так стають вегетаріанцями — без вагань, без варіантів! Авжеж, почати це доволі просто — лише не обертатися, не бачити очей тварин, яким судилось померти, лише не брати на себе відповідальність, залишаючись безвинним і ошатним... О, газети обожнюють подібні речі! Безвинний і вичепурений далекобійник-вегетаріанець пише про покинутих тварин і дітей, яких варто виховувати, щоб у майбутньому такого не траплялося.

Час від часу я вожу овочі й фрукти. Напрямок завжди той самий: Париж–Брюссель, іноді — до Голландії. Коли я вперше перевозив томати-чері, мене зупинили голландські митники. До того вони ніколи не бачили чері — такого продукту в їхньому реєстрі просто не було! — тож митники розгубилися. Вони не знали, куди це занотувати — до фруктів чи овочів, томатів чи вишень? Я насолоджувався, спостерігаючи за збентеженими митниками. Вони примусили нервуватися цілу валку автівок через новий продукт, досі небачений ні в Ренжісі, ні в усій Північній Європі. Із газетярами так само: вони завжди губляться, міркуючи, на якій сторінці розмістити мій лист; я для них, мов той овочефрукт — гібрид, покруч; а втім, це так зворушливо — далекобійник у рубриці «Ми любимо». Це так мужньо і водночас вразливо — запевнила мене журналістка з журналу «Ніжність», якій я розповідав про непорозуміння з коханою; журналістка мала біляве волосся й сліпучо-червоні вуста. Ото дивина — закоханий далекобійник! Саме так, певно, вона подумала, і саме тому потелефонувала мені, щойно отримавши мій сентиментальний лист. Вона сказала, що хоче поговорити про мою роботу, і якщо маю що розповісти, то я не варто соромитися. Я відповів, що не проти, але говоритимемо точно не в мене вдома, бо дружина надто вразлива і їй не вельми сподобається, коли така мила журналістка, як ви, розпитуватиме мене про особисте. Авжеж, вантажівка — це і є моє справжнє особисте життя! Щодо решти, то воно, безперечно, може з’явитися в рубриці з листами від читачів, але за умови збереження анонімності. Жодного імені, лише правильна назва, скажімо, «Розповідь далекобійника» або (для трапунку із псом) «Робота справжнього батька»; це має привернути увагу — авжеж, увагу справжніх батьків, бо я не певен, що несправжні батьки (ті, які здатні когось покинути) читають подібні речі.

Журналістка запропонувала зустрітись у барі. «У такому місці, де ви звикли бувати», — сказала вона. Певно, хотіла надихнутися, відчути на смак життя далекобійника — і дбайливо перенести його у журнал. Тож я підказав одну придорожню забігайлівку (тоді я ще й гадки не мав, що то буде День Пса, еге ж, іще той знаменний день!). Зрештою, можливо, саме через журналістку потім мені так кортіло, не криючись, плакати перед людьми, які зупинялися через пса...

Я прибув вчасно, а вона трохи запізнилася — що ж, нехай, адже це жінка! Вродлива, до речі, ще молода, років тридцяти, а може й менше, не знаю, я не маю звички вгадувати вік жінок; до того ж, Жермена, поки жила зі мною, здавалася старшою за свій вік — певно, через незмінну сигарету у кутику вуст і фарбоване волоссям (коріння залишалося чорним,

1 2 3 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День пса, Каролін Ламарш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День пса, Каролін Ламарш"