Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Андріяшик єдиний у нашій історіософії та літературі відзначив, що за таких пекельних умов українці не стають іншими. Вони залишаються самими собою. Світова історія дає нам інші приклади. Коли такий простір відсутній, коли в народу забрано територію, мову, історію, відбувається більше чи менше болюче переусвідомлення, як-от у випадку з англійською історією (перевтілення нації через примирення із завойовниками). В іншому випадку людина перебуває поза законом, вони не така, як усі. Мислячий українець протягом своєї історії — постійно в межовій ситуації.

Проза Андріяшика доводить нас до відчуття й розуміння того, що вся українська історія — суцільна межова ситуація. Разом із початком третього тисячоліття. Навіть цілком задоволений побут не дає відповіді на питання, які ставить перед собою людина. Завдяки українській літературі, зокрема тій традиції, до якої належить Роман Андріяшик, Україна може й повинна бути помислена тереном, на якому вічно здійснюється творчість. І вирішення одного питання означає не більше, ніж виникнення багатьох нових — інших.

Відносність не може бути точкою опори для літератури. Як не можуть бути відносними людяність і докори сумління. Андріяшик прагне не комфортного стану — для побутової реалізації індивідуума. Прозаїкові необхідні глобальні відповіді для загальної реалізації людяності. Медитацій потребує слово “страх” у назві роману. Тут глибина й підтексти. Це той страх, який існує разом із людством. Недобрість — аж до початку руйнування внутрішнього світу героїв Романа Андріяшика — пов’язана з тим, що вони віддалені від Бога, що є незрозумілим і ненормальним, оскільки в межових ситуаціях людині найлегше спілкуватися з вічністю. Маємо конфлікт Андріяшика-професіонала, зануреного в мистецтво, як вічність, з вимушеним матеріалістом, що вже не виправдовується ніяким Езопом.

Однак зруйнований сам автор. За ним же йдуть герої, які пережили, перелюбили, перененавиділи власне життя. Залишається ще щось, пов’язане з незнищенним професіоналізмом, з побутом — джерелом і наслідком вічної інтриги людського життя. Побутописання Андріяшика вказує на мовленнєве поєднання літератури, філософії та буття, традиційне для української класики. Хоч у нього це більше традиція, ніж стиль.

Андріяшик зумів пов’язати долі своїх героїв із загальною ідеєю — ідеєю українського визволення. Це була ідея, яку вони якщо не вирішували спільно, то принаймні під її знаком жили. Роздуми над Андріяшиковими романами неодмінно приводять до міркувань над питанням нації та його похідними — людською гідністю, спільною кров’ю, землею, історією й майбутнім.

Усього цього можна позбутися, назвавши проблеми комплексами та перетнувши океан, проте не без шкоди для ще більшого узагальнення — людяності, — яке також не буває абстрактним. Насправді мораль дуже конкретна, вона існує в справедливих відповідях на кожне питання, що його ставить перед людиною життя. Чи існує альтернатива, яка не була б зрадою самого себе? Для Андріяшика — ні. Він наводить авторитетні приклади Гуго Коллонтая й Тараса Шевченка. Хоч для нашого сучасника така альтернатива з’являється у примарах різнорідного мракобісся, яке іноді називають постмодернізмом, суттю чого — втеча. Мотив табули раси — прагнення розпочати життя з чистої дошки, змінивши ім’я, оточення, побут, землю й кров.

Українцеві у прозі Романа Андріяшика доля не дарує безпечного простору, хоча б такого, який мають чи яким володіють герої Ернеста Геменгвея. Для новітніх вітчизняних “інтелігентських романів” сама ідея безпечного простору — небезпечна чужорідна утопія. Його не може бути поза батьківщиною. Герої роману “Люди зі страху” хочуть спільно помислити Україну, а не з кимось домовитися про неї. Знову виникає образ Гонти як символ майбутнього остаточного розв’язання “українського питання” — буде нагадано, що на цій землі все наше. Саме про це ми чуємо зі слів Прокопа Повсюди: “Це моя дитина, — сказав я, показуючи на кров. — Вона народилася від кулі. Бережіться… — Мене повалили на сніг. — Бережіться, полковнику, — шепотів я, — бо вона народилась від кулі. Я не знаю, ким вона стане, коли виросте…”

“Самота — лиш пів-Смерті”, — писав Роман Андріяшик Вячеславові Медведю. Ми вже не дізнаємося, що він вважав справжньою смертю. Прикрий і безпритульний, Андріяшик зумів зберегти свій майже тваринний письменницький професіоналізм. У протистоянні зі світом і з собою він був і залишився прозаїком. “Мені не пишеться тільки тоді, коли гину з голоду, коли змушений утікати до коліна з блокнотиком, а в ньому не розженешся, коли треба втиснути в одну фразу чийсь досвід цілого віку без посилання в кінці сторінки… Тоді не пишеться”. Прозаїк так і не зупинився у вічному русі творчості. Проте Роман Андріяшик так і не встиг побачити опублікованими ані свої письменницькі щоденники, ані свій роман “Три хрести”. І ось усі найзначніші твори видатного прозаїка увійшли до ошатного однотомника. Це, безперечно, велика подія для нашої літератури.

Сергій Квіт

Люди зі страху

Книга перша

В ОБЛОЗІ

Чи я в батька не дитина була?

Чи я в батька не кохана була?

Взяли ж мене заміж дали

І світ мені зав’язали…

З народної пісні

І

— Як спалося? — запитала Левадиха.

Вона й очей не звела. Та можна не сумніватися — в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути і навіть збагнути, в якому я настрої. З чемністю квартиранта я відповів, що добре, і, одразу забувши все, усміхнувся… Мені було так легко, ніби з плечей звалилася Говерла.[1]

— Гм-м… — збиралася з гадками Левадиха. Перекинула сніпок квасолиння, поправила макітру між коліньми. — Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся під куделею, аж гульк — гейби нема чоловіка в хаті. А він у кутику над цеберкою.

«У життя тисячі нагод витравити з людини впевненість, — подумав я. — Тоді, як утікач, боїшся власної тіні».

— …Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. «Цить, — прошу не раз, — не репетуй, не в кузні». На хвильку прикусить язика, відтак своєї… А ти кудись збираєшся? Господи, що мені діяти з цим парубком! То зодягни що тепліше на себе, який нагріток у тій шинелинці? Студено ж. Зима не на жарт.

— Зима, — повторив я. Тьох! — щось колькою вперлося в серце. — Зима. — Я штовхнув набучавілі двері.

Снігу випало до колін. Небо віщувало близьку заметіль, хрипло й насторожено шурхотів жужелицею повноводий з осені Дністер. Скелі над селом заокруглені, наче голі дівочі коліна на передсвітанковому березі, коли пустунки знімають до купання сніжно-білі сорочки. І все нині мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять літ назад, щоб рушити заново вже іншою, ліпшою дорогою.

Я зіперся на ворота, доп’яна вдихнув самосаду.

Я ніби знав, що Він сьогодні спроможеться на слово.

…Досвіта мене розбудив холод. Я