Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Молоді люди, ви щось хотіли?

Федя кинув на землю величезну спортивну сумку і за звичкою здмухнув з чола волосся.

— О, добридень! Спускайтеся швидше, я тут шляхтича вам привіз.

Обличчя жінки здивовано витягнулося. Данило штовхнув приятеля ліктем у бік і виступив наперед:

— Я — Данило Левченко, мені телефонували щодо будинку.

Жінка скривила нафарбовані яскраво-червоною помадою губи у слабку подобу усмішки. Вікно зачинилося, і навколо запанувала тиша, яку переривали хіба що далеке коров’яче мукання й гуркотіння трактора на сусідньому полі. Данило почухав потилицю:

— Здається, нам тут не дуже раді.

Федя вже набрав був у груди повітря для відповіді, аж тут масивні двері з дивною легкістю відчинилися, і на поріг випурхнула їхня співрозмовниця. Підбори дами процокали сходами, вона зупинилася перед Данилом і простягнула руку.

— Маріанна Олександрівна,— з застиглою усмішкою повідомила вона й енергійно потиснула йому долоню.— Я була асистенткою у вашого дядька і вела справи за його відсутності. Прийміть мої співчуття.

Її манера говорити й низький голос нагадували роботів зі старих мультфільмів, останні слова прозвучали цілком незворушно. Данило ввічливо кивнув у відповідь, хоча особливого смутку не відчував: та і як сумувати за людиною, яку бачив востаннє у ранньому дитинстві. Маріанна Олександрівна прискіпливо зиркнула на нього, ніби перевіряла, чи схожий він на свого зниклого дядька, а потім пильно подивилася на його супутника.

— А... це мій друг, Федя,— відреагував Данило.— За компанію приїхав.

— Дуже приємно, Федоре,— відрубала асистентка.

— Взаємно. Тільки не називайте мене Федором, будь ласка.

— Гаразд, я запам’ятаю, Федоре.

— Дякую. А ще кажуть, що це у мене хист дратувати людей,— зблиснув посмішкою Федя, але Маріанна Олександрівна вже дивилася на Данила.

— Я запросила вас сюди, бо ваш дядько, від’їжджаючи, передав мені конверт. Іван Дмитрович попросив розшукати вас, якщо він не з’явиться за пів року,— вона стиснула вуста.— Отже, я маю передати вам документи і його листа.

— Листа? — кліпнув Данило, втупившись у вузьке і густо напудрене обличчя асистентки.— Цікаво почитати.

Маріанна Олександрівна кивнула і жестом запросила їх зайти. Данило рушив був за нею і раптом завмер — у вікні лівої вежі щось промайнуло. Але асистентка не зупинялася, і вони попрямували за нею.

На кам’яній підлозі згасла тоненька смужка світла. Двері безшумно зачинилися, ковтнувши гостей. Усередині будинок мав не менш претензійний вигляд, ніж зовні. Данило на мить зупинився, роздивляючись хол. Від входу вгору вели мармурові сходи з різьбленим поруччям; ліворуч і праворуч розташовувалися дві кімнати — схоже, їдальня й вітальня. Десь дзвінко цокав годинник. Стіни вкривали світло-бежеві шпалери, паркет рипів від кожного кроку, а на стелі над входом виднілися сірі плями цвілі. Будинок справляв украй суперечливе враження: з одного боку — все тут здавалося грізним і величним, а з другого — нагадувало старого аристократа в потертому фраку, що чекає на милостиню, але вперто вдає, що капелюх біля його ніг не має до нього жодного стосунку. Атмосфера, яка на перший погляд здавалася заспокійливою, насправді гнітила.

Хлопці слідом за асистенткою увійшли до вітальні. Все тут Данилові було наче знайомо: меблі з темного дерева, диван з бордовою атласною оббивкою, антикварний стіл, важкі завіси, коминок... тут могла б мешкати родина аристократів!

— Прошу, можете ознайомитися,— Маріанна Олександрівна подала йому конверт.

Химерні гачкуваті рядки. Насилу можна вихопити зміст. Дядько писав, що вирушає в небезпечну подорож, з якої може не повернутися, тому, якщо за пів року він не з’явиться, доручає передати будинок у розпорядження племінникові, Данилові Левченку.

— А ось документ,— Маріанна Олександрівна тицьнула у блакитний бланк з печаткою і захисною голограмою.— Це дарча на ваше ім’я. Дядько подарував вам будинок.

Данило глибоко вдихнув.

— Навіть не знаю,— знизав плечима він.— Мати казала, що дядько Іван часто поводився дивно. Раптом він повернеться і змінить рішення?

— Не думаю, що він повернеться,— асистентка схилила голову набік і подивилася йому в очі.— Ви, напевно, знаєте, що ваш дядько багато подорожував. Перед своєю останньою подорожжю він фактично завершив усі свої справи, залишив конверт для вас і гроші для сплати комунальних платежів приблизно на пів року. Потім я замовила йому квитки і готель у Луанді, й він поїхав. Наскільки мені відомо, він збирався в якусь глушину на кордоні Анголи й Конго. Більше ніхто не отримував від Івана Дмитровича жодних звісток.

— Тобто, він просто зник безвісти? — насупився Данило.— І ніхто не бачив, як він загинув?

Маріанна ледь помітно поморщила ніс.

— Я лише виконую вказівки вашого дядька. Ви, звісно, маєте право кинути будинок на поталу місцевим вандалам. Але особисто мені буде шкода, якщо ви приймете таке рішення.

— Даню,— стиха вимовив Федя, не відриваючи погляду від асистентки,— вона ж має рацію. Дядько чомусь хотів, щоб тут жив саме ти. Це твій будинок.

У цей момент Данило вперше відчув дещо дивне. В оксамитовій тиші бордової вітальні було присутнє якесь напруження, ніби хтось невидимий уважно стежив за кожним його рухом. І чекав на відповідь.

— Та на біса він мені?! — видихнув Данило й одразу відчув, як здригнулося повітря в кімнаті.

Федя перевів на нього ошелешений погляд.

— Ти чого, Даню?! Такий палац! Хоч і в дідька на рогах, але ж тут можна забабахати туристичну Мекку! — він підхопився з дивана і впер руки в боки.— Ти ж хотів власний бізнес? Ну от: готель у справжньому середньовічному замку. Поруч мальовничі луки, річка, сосновий бір — усе як треба! Можна музей замутити в одній з веж, сад підстригти, сухостій попиляти, розваги там різні... Фонтан відновимо. Якщо зробити нормальний маркетинг — народ просто повалить сюди, я тобі кажу!

— А ще можете продати будинок і отримати за нього чималі гроші,— вставила асистентка, роздивляючись манікюр.

Данило відкинувся на спинку дивана й замислився. Щось відбувалося. Щось не давало сказати «так». Водночас він розумів, що будинок уже став його власністю, тільки-но він переступив високий кам’яний поріг. Федя закінчив виклад свого пафосного бізнес-плану і присів на стілець навпроти, поруч з Маріанною Олександрівною. Тепер вони вдвох свердлили Данила напруженими поглядами.

Навіщо йому будинок, готель, «туристична Мекка»? Адже його це зовсім не цікавить.

Його віднедавна взагалі мало що цікавить.

— Даню, ти ж не хочеш повертатися до своїх у Мюнхен. А треба щось змінювати,— спохмурнів Федя.— Розумієш?

Данило відвів погляд. Так, звісно, він усе розумів.

Ти ніколи не