Читати книгу - "Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано"

тоном, за яким учувалася певна ніяковість.

Він витягнув з кишені записник, поклав його на стіл і накрив рукою, розчепіривши пальці. Неначе щоб Дараган його не забрав.

Жінка трималася трохи осторонь, ніби не бажаючи привертати до себе уваги —  брюнетка років тридцяти, з коротким волоссям. На ній були чорні сорочка і штани. Вона занепокоєно глянула на Дарагана. Мала чітко окреслені вилиці й вузькуваті очі, і він подумав, чи вона, часом, не в’єтнамського, чи, може, китайського походження.

—  А де ви знайшли блокнот?

—  Під лавою, в кафе, на Ліонському вокзалі.

Чоловік простягнув йому записника. Дараган запхав його до кишені. Він пригадав, як у день від’їзду на Лазурний берег опинився на вокзалі зарано й чекав у кафе, на другому поверсі.

—  Що вам замовити? —  запитав Жіль Оттоліні.

Дарагану хотілося зразу піти. Але він передумав.

—  Швепс.

—  Знайди тут когось, щоб замовити. Мені —  каву, —  сказав Оттоліні, звертаючись до жінки.

Вона відразу підвелася. Схоже, їй було звично йому коритися.

—  Це, мабуть, великий клопіт, коли загубиш телефонну книжку?

Він дивно посміхнувся, й ця посмішка здалася Дараганові нахабною. Але це, можливо, було виявом ніяковості чи нерішучості.

—  Ви знаєте, —  мовив Дараган, —  я вже практично не користуюся телефоном.

Той кинув на нього здивований погляд. Жінка повернулася й сіла разом з ними.

—  Вони вже не обслуговують. Уже зачиняються.

Дараган уперше почув її голос, хрипкий і без південного акценту, як у її супутника. Скоріше, з паризьким акцентом, якщо ці слова ще мають якийсь сенс.

—  Ви десь тут працюєте? —  запитав Дараган.

—  У рекламному агентстві, на вулиці Паск’є. Агентство «Свіртс».

—  І ви теж?

Він повернувся до жінки.

—  Ні, —  сказав Оттоліні, не давши їй змоги відповісти. —  Вона зараз ніде не працює. І знову вимушена посмішка. Жінка теж ледь помітно усміхнулася.

Дараган шукав приводу попрощатися. Якщо не зробити цього зараз, то чи вдасться спекатися їх пізніше?

—  Буду з вами відвертим. —  Він нахилився до Дарагана, а його голос став тоншим.

Дараган відчув те саме, що й напередодні, коли говорив з ним по телефону. Справді, він був надокучливий, як муха.

—  Я дозволив собі погортати ваш блокнот... просто з цікавості...

Жінка відвернулася, неначе щоб не чути.

—  Ви не ображаєтеся?

Дараган подивився йому просто у вічі. Той не відвів погляду.

—  Чому я мав би ображатися?

Пауза. Чоловік нарешті опустив очі. Потім промовив тим самим металевим голосом:

—  Я у вашому записнику натрапив на одне прізвище. Я хотів би дізнатися більше про цю людину...

Тон став шанобливішим.

—  Пробачте, що наполягаю...

—  А про кого мова? —  неохоче запитав Дараган.

Йому раптом захотілося підвестися і швидко рушити до дверей, розчахнутих на бульвар Османна. І вдихнути свіжого повітря.

—  Про такого собі Ґі Торстеля.

Він назвав ім’я і прізвище, ретельно вимовляючи всі звуки, ніби щоб збудити притлумлені Дараганові спогади.

—  Як ви кажете?

—  Ґі Торстель.

Дараган дістав з кишені телефонну книжку й розгорнув на літері «Т». Він побачив прізвище згори сторінки, але Ґі Торстеля пригадати не міг.

—  Не пам’ятаю, хто це.

—  Справді?

Він був розчарований.

—  У нього телефон із семи цифр, —  сказав Дараган. —  Отже, це було років тридцять тому...

Він гортав сторінки. Всі інші номери були сучасні. З десяти цифр. І він користувався цим записником тільки років зо п’ять.

—  Це прізвище вам нічого не нагадує?

—  Нічого.

Якби це сталося кілька років тому, він би виявив люб’язність, яку всі в ньому цінували. Він відповів би: «Дайте мені трохи часу на розгадку цієї таємниці...» Але ці слова не спали йому на думку.

—  Це пов’язано з однією пригодою, про яку писали газети, я зібрав про неї чимало документів, —  провадив чоловік. —  Там згадується це прізвище. Отак.

Раптом здалося, що він неначе виправдовується.

—  Якою пригодою?

Дараган запитав це мимохіть, ніби знову спрацював рефлекс люб’язності.

—  Дуже давньою кримінальною історією... Я хотів написати про це статтю... Я замолоду був журналістом...

Але увага Дарагана вже слабла. Треба якомога швидше йти, інакше цей чоловік почне оповідати йому все своє життя.

—  Мені дуже прикро. Я не пам’ятаю Торстеля... У моєму віці трапляються провали в пам’яті... На жаль, мушу вас залишити...

Він підвівся й потиснув обом руку. Оттоліні кинув на нього суворий погляд, наче Дараган його образив і це потребувало різкої відповіді. Жінка відвела очі.

Він ступив до розчахнутих дверей, які виходили на бульвар Османна, сподіваючись, що Оттоліні не стане йому на заваді. Надворі він вдихнув на повні груди. Яке дивацтво, навіщо було приходити на зустріч із цим незнайомцем, тоді як уже три місяці він нікого не бачив і мався не гірше ніж раніше... Навпаки. Йому ніколи не було так легко, як на самоті, з моментами піднесення вранці чи ввечері, ніби все ще можливо і, як у назві давнього фільму, пригода чекає на вас на найближчому перехресті[2]... Ніколи, навіть у літні сезони молодості, життя не здавалося таким невагомим, як із початку цього літа. Але влітку все завмирає, це «метафізична» пора, як казав його викладач філософії Моріс Кавенг. Дивно, він не забув прізвища Кавенга, але вже не пам’ятав, ким був отой Торстель.

Сонце ще пряжило, проте вітерець розвіював спеку. О такій порі бульвар Османна був безлюдним. Останні п’ятдесят років він часто тут проходив, і навіть у дитинстві, коли мати брала його з собою, трохи далі звідси, до універмагу «Прентан». Але цього вечора місто здавалося чужим. Він порозривав усі зв’язки, які ще могли їх єднати, чи воно саме відвернулося від нього.

Він сів на лаву й дістав з кишені записника. Він збирався пошматувати його і вкинути клаптики до зеленої урни, що стояла поряд. Але завагався. Ні, ліпше зробити це згодом, удома, спокійно. Він навмання погортав блокнот. З усіх номерів жоден не викликав бажання його набрати. Та й потім, за двома чи трьома номерами, яких там не було, справді важливими для нього, і які він знав напам’ять, уже ніхто не відповість.

~

Близько дев’ятої ранку телефон задзвонив. Він саме прокинувся.

—  Пане Дараган? Це Жіль Оттоліні.

Голос здався йому не таким неприємним, як напередодні.

—  Прошу вибачити за вчорашнє... здається, я занадто надокучав...

Тон був чемний, навіть шанобливий. Без комашиної причепливості, яка так була вразила