Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Про те, як крізь сторінки книг ми легко можемо зануритися в інший час, в якому ніколи не житимемо, перенестися в місце, де ніколи не будемо й побачити яке зможемо хіба в руїнах. Це книжка про могутність і проникливу силу читання, що є найдавнішою доступною всім і кожному машиною часу. Доки кіно долає межу між третім та четвертим вимірами, художнє слово вибухає в нас у головах міріадами образів та асоціацій, які нам навіть не треба бачити чи чути — вони вже всередині нас. І це книжка про техніку читання. Це інструкція до машини часу, яку використовуємо хіба на дрібку її функцій. Прочитаймо інструкцію і будьмо готовими до мандрівки.

Застебніть ремені безпеки, бо ми готуємося до гіперстриб-ка на кілька сотень років назад. Або уперед — хтозна, куди занесе нас цього разу фантазія автора. Чи можемо ми подивитися на світ очима жінки, яка жила при дворі японського імператора? Легко! Чи можемо побачити міста, що ніколи не існували? Без проблем! Злітати на Марс? Так! І яка різниця, що Марс насправді суха й холодна планета зі збагаченим залізом ґрунтом? О ні, ми вже чуємо, як довкола лунає дивна музика і шелестить на космічному вітрі гілля сотень чудернацьких дерев. Ми більше не тут, не у своєму затишному кріслі, не в переповненому вагоні метро, не в бетонній коробці на десятому поверсі — ми там: у небезпечних нетрях прокуреного димом поїздів вікторіанського Лондона, у напоєних співами птахів сутінкових джунглях, серед безмежного океану на потрощеному кораблі, з якого не добратися до острова на горизонті. Ми можемо потрапити ще далі — вселитися у свідомість нервового випускника єзуїтського колегіуму в Дубліні, почути голоси в голові дивної американської поетки чи пережити опіумні тріпи, не вживаючи жодного грама наркотику.

Масштабна й нескінченна розмова на сотні тисяч голосів триває без нас, доки ми не взяли до рук книжку. Давайте приєднаємося і послухаємо їх. Давайте поставимо собі за мету бути глибшими й зрозуміти найтонші нюанси сенсу їхніх послань. Мандрівки стануть цікавішими, вино смачнішим, а розмови — мудрішими.

Ця книжка побудована, як день вистав у давньогрецькому театрі. Серйозну розмову перериватиме сміх, а в суху логіку зображуваного вторгатимуться спалахи піднесеного й сентиментального пафосу. Буде харч коротких сухих правил і вино розлогих міркувань. Ми ж хочемо навчитися читати — треба нарешті навчитися читати по-справжньому. Бо складати букви в слова вміє навіть п’ятирічна дитина. Чим відрізняємося ми, дорослі? Може, ми вміємо вловлювати в словах глибший сенс? Може, ми знаємо, як перетворювати знаки на папері чи на моніторі в симфонію? Ми сотні років передаємо досвід за допомогою слів, і в нас уже океан цього досвіду. Ну ж бо, давайте спробуємо видертися на вершечок хвилі! Давайте відчуємо, як під нашими ногами стугонить і вібрує глибина сенсів.

Читання нас приваблює і страшить. Це як серфінг: які ж вони красиві, ці хлопці та дівчата на різноколірних дошках, що на карколомній швидкості злітають по водних схилах. Ми відчуваємо спільний з ними дотик солоного вітру, вдихаємо те ж саме до прозорості свіже повітря, але стати самим на дошку — та це вже якось без нас. І коли бачимо поглинутих читанням чоловіка чи жінку, яким байдужі тиснява громадського транспорту чи вічна нервовість черги до дантиста, нас також охоплює тиха заздрість — бо вони не тут, а ми тут, серед звичних проблем, і явно марнуємо час. Ще якби вони не сміялися так щасливо! А що ж ми? Люди й справді поділяються на тих, хто постійно має при собі книжку, й тих, які ні.

Порятувати нас читанням мали б змалечку. Дати нам із собою в життєву мандрівку отой особистий кишеньковий «Луна-парк», портативний розважальний комплекс, де атракціони не лише перехоплюють подих, але й загострюють чуття та додають енергії. А школа повинна була нас навчити читати глибоко, розуміти більше й не тратити при цьому захоплення. Але тут, як з англійською — в окремих школах її таки можна вивчити.

Мені видається вкрай несправедливим, що хтось відкриває книжку Кафки й за кілька хвилин після занурення в неї відчуває нестримний захват на рівні оргазму, а іншим залишається хіба простий оргазм — фізіологічний. І хоч океанічного масштабу письменники даються не зразу, шансів зловити хвилю тут значно більше, ніж у серфінгу. Просто в читанні кожен може знайти хвилю власну.

А ще в нас маса упереджень і комплексів щодо читання: Це для ботанів! Про справжнє життя там немає! На дурниці шкода часу. Ніж тратити гроші на книжки, краще купити новий ґаджет. Нарешті, хіба переживання від екстремальної мандрівки не яскравіші? Хіба реальність RPG-шутера не динаміч-ніша? З упередженнями розберемося у розділі І «Радість під рукою: зауваги до теорії читання». Там само пошукаємо відповідь на головне питання просунутих читачів, тих, кому не треба пояснювати «нащо» — натомість важить «коли?».

Якби я не бажав собі зайвої напруги, але хотів би, поруч задоволення від вина-віскі, кави, швидкісної їзди чи парусного спорту, мати під рукою ще один вид інтелігентної втіхи, то покинув би читати цю книжку після розділу ІІ «Ковтнути Дюма: легке читання». Там про авантюрні історії, про мелодрами та гумористичні тексти. Ну, можливо, після розділу ІІІ: «Мама Франкенштейна: складне читання», де про жахи, детективи, наукову фантастику й фентезі. Буде трохи про письменників, котрих обійти в читацькому марафоні не вийде, з яких варто почати, хоча для більшості вони вже давно в минулому: Дюма, По, Толкін, Лем, Конан Дойл. Можливо, до них варто ще раз повернутися? Розділ ІV «Битва з Рембø: важке читання» написано для готових перейти Сахару. Діккенс, Золя, Бодлер, Аполлінер — це вже для витривалих.

У розділі V «Як зрозуміти Кафку? Надважке читання» ми досягнемо меж нашої писемної цивілізації. Звідти видно глибини стратосфери, там розкриваються таємниці Стоунгенджа і Те-ночтітлану, а злий сарказм, у кого такий був, має поступитися життєдайній силі іронії. Пруст і Джойс нам в поміч! І, нарешті, розділ VІ «Від вдумливого читання до creative reading», він для потенційних письменників та письменниць, подібно до моєї попередньої книжки «Як писали класики». Там розказано, як читати з такою інтенсивністю, що потім неможливо буде не почати писати.

Найнебезпечніше наприкінці — додаток «Завдання на 20 років: 200+ сильних книг». Це, як і в усіх інших випадках та твердженнях, не лише мій погляд — синтез поглядів тих, хто переймався творенням канону: Жорж Батай, Гарольд Блум, Франсуа Лансон, Володимир Набоков, Дмитро Чижевський. Список «для обов’язкового читання»