Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

class="p1">ЮТА: За...заміжня? Наша панночка? Ха-ха-ха-ха... Хі-хі-хі-хі.... Я їй мушу це розповісти, мушу розповісти. (Квапиться далі і зникає за рогом Вайдиного будинку.)

ТАРБУЛА: Просто страх! Вона як дитина! (Зауважує, що Клеф хоче скористатися нагодою і непомітно піти.) Агов, пане Клефе, не поспішайте так! Відколи у вас стільки часу на прогулянки? Вдома діти пооброблялися, а жінка пальці стирає до пральної дошки!

КЛЕФ (не наважується зрушити з місця, благально): Така незносна задуха, у тих стінах можна задушитися.

ТАРБУЛА: Ну-ну, не так вже й страшно, бували гірші дні!

КЛЕФ: Хе-хе, чому б чоловікові не вийти так просто надвір, людина ж... (Робить крок.)

ТАРБУЛА (бачить, що не може його зупинити): Перед вами вже дехто вийшов з міста, одна персона. А ви знаєте, що на празник тій персоні в церкві стало зле? Вона блювала, безперестанку блювала? Боже милосердний, їй ще навіть чотирнадцяти нема, і так блювати! (Строго й чітко вимовляючи слова.) Так, так, пане Клефе, їй ще й чотирнадцяти нема! У парафіяльному будинку можна з’ясувати точний день народження, якщо завернути туди по дорозі й запитати.

Кульгавого облив піт, він широко розкриває рот і задкує; починає хреститися, а потім, підстрибуючи на своїй кривій нозі, тікає назад у місто, ніби за ним чорт женеться.

Старі переможно регочуть йому вслід, вони завжди пильнують за порядком у місті.

ТАРБУЛА: Старий пеньок, не будеш ти зводити дітей по гаях!

АФРА: А ти бачила, як вона допіру тихцем вийшла за місто?

ТАРБУЛА: Дуже вона йому потрібна, він все має вдома!

АФРА: Але ж буде ґвалту в місті, як прознають!

ТАРБУЛА: Ох, у нас вже так давно нічого не ставалося!

АФРА: Ще трохи помовчимо про те, як вони одного вечора по черзі виходили з міста! Хай містяни ще кілька днів помізкують, чого небога блює! Може, дитя ще й саме не здогадується!

ТАРБУЛА: Можливо, дуже можливо!

На вулиці з’являється Мертвий збирач податків, що упокоївся кілька днів тому. Фрак, білі шкарпетки, непокрита голова — так він лежав на смертному ложі. Він дивно поводиться. Хоча мертвий, однак хоче піти на свою щоденну прогулянку — мабуть, через багатолітню звичку.

При появі Мертвого збирача податків сестри переглядаються, проте вони настільки звикли бачити його в такій порі на дорозі, що не надто й здивовані.

ТАРБУЛА (приголомшено): Але ж, пане митарю, ви ж померли!

АФРА: Так-так, ми ж вас навіть похоронили!

Збирач податків лякається, заклякає, як учень, якого застали за шкодою; піднімає погляд на жінок, благально просить очима прощення і, спотикаючись, вертається назад до міста.

ТАРБУЛА: Він і тепер не думає відмовитися від своїх прогулянок!

АФРА: Як людина може так швидко все забути!

ЗБИРАЧ ПОДАТКІВ (передумує і вертається): Пробачте... пробачте... пані Ґуштинова... ви знаєте пані Ґуштинову... мою дружину знаєте? Я був удома, все обшукав, а її ніде нема, нема небоги. Пробачте, пані, що вам докучаю, це дорога на Тисовець? Я ж нею ходив, щодня ходив, а тепер не знаю, все таке чуже, Єзус, Марія, Єзус, Марія, треба щось робити, бідолашну не можна лишати саму! Ви знаєте, моя жінка... я мушу зізнатися... в неї не все було гаразд зі здоров’ям, трохи слабувала... вона... (Він вагається, тоді нерішуче стукає по скроні пальцем, жваво киває головою, знову стукає пальцем і шепоче.) Вона останнім часом зовсім не хотіла говорити, замовкла. І вдома я мав усе робити сам... мусив готувати... o, я не зважав на те, що з мене сміялися... Так зле їй стало років дванадцять тому... після того вона вже не заговорила, я з її уст вже не чув жодного слова. Проте... вона була дуже мила, в неділю ми ходили на прогулянку, вона завжди покірно йшла за мною. Люди нічого не помічали, бачили тільки, що вона стала мовчазною, що їй не хочеться товариства. А знаєте, як це було? Вона нічого не розуміла! Нічого більше не знала! Я дав їй олівець до рук, а вона на мене дивилася і питала очима... піднесла його до рота, засунула у волосся... вона навіть ложкою не вміла користуватися, її треба було годувати. Але я вже казав, вона була мені вірною подругою, ми добре жили. (Розповідаючи, чоловік трохи заспокоївся, а тепер знову непокоїться, тупцяє на місці, перестає розуміти, що з кимось розмовляє.) Єзус... Марія, Єзус... Марія! (Розкривши руки, біжить туди, звідки прийшов.) Єзус... Марія, Єзус... Марія, Єзус... Марія!

ТАРБУЛА: Бачиш, бідака готував сам! Усе ніби добре, aле...! Всі завжди казали, що він її страшенно боїться, що так себе запустив...!

АФРА: Тепер мені ясно, тепер мені ясно — якось я дивилася на них на Тисовці... він їй щось захоплено показував. Я ступила ближче... «Це квітка, то таке, що виростає із землі, саме по собі, і потім розкривається таким білим, і це ми називаємо цвітом. Тепер ти знаєш, що таке квітка?» Як мене побачив, відразу збентежився, потягнув жінку за собою. Я гадала-гадала, в чому справа — і не могла зрозуміти. Тепер я знаю: їй відібрало пам’ять, він мусив пояснювати їй світ наново.

ТАРБУЛА: Вже не видно. (Відкладає роботу).

Вулицею квапиться Ліхтарник і запалює ліхтарі.

АФРА: Вже й ніч опустилася на землю.

ТАРБУЛА: Коли дзвонили «Аве Марія»? Ми пропустили «Аве Марія».

АФРА: Ми пропустили. (Встає.)

ТАРБУЛА: Така задуха в повітрі. Так, ніби щось вибирається з ночі.

Ідуть в кімнату. Двері залишаються відчинені — це приміщення закрите передньою стіною, тому досередини не видно. У кімнаті засвічується світло. Час від часу через відчинені двері видно, як жіночі постаті рухаються по кімнаті.

Коли жінки почали говорити, Клікот перестав грати на флейті, зігнувшись, стоїть закам’яніло край вікна; темрява заставила Горбаня випустити книгу з рук. Всі особи здаються неприродними, час від часу їх оживляє прихований механізм, вони нагадують манекенів, розставлених по кімнатах.

На вулиці з’являється Гапіт. Несе за пазухою тяжкий портфель. Він іде швидким кроком, але раптом зупиняється й обережно озирається. Хоче побігти, але не наважується. На порозі будинку повільно відмикає замок, а коли відчуває себе у безпеці, шпарко повертає ключ і забігає в кімнату. Старанно замикає двері, а тоді, як є, в капелюсі і з портфелем, безсило падає на стілець. Віддихується.

На чолі блистять краплини поту.

Чоловік заспокоюється, на його обличчі розливається блаженна посмішка: «Ґізело, Ґізело!» Він встає, витягує з портфеля моток шнура. Професійно оглядає двері. Дістає з однієї шухляди залізний стержень, перевіряє ще раз, чи двері добре замкнені, вставляє стержень за дверну клямку і починає