Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

та зі зброєю вбитих недругів у човен, — запропонував Араґорн. — Пустімо човен за течією до водоспаду Раурос і віддаймо героя Андуїнові. Ріка Ґондору подбає принаймні про те, щоби жодна нечисть не збезчестила його кісток.

Троє побратимів швидко обшукали тіла орків, складаючи на купу їхні мечі, розрубані шоломи та щити.

— Погляньте! — скрикнув Араґорн. — Ось нам і знаки!

Він витяг із купи грізної зброї два ножі з лезами у формі листків, покриті золотом і червінцем, а пошукавши ще, надибав чорні піхви, оздоблені маленькими червоними самоцвітами.

— Це не орківські знаряддя! — сказав. — Ці ножі належали гобітам. Орки, поза сумнівом, роззброїли нещасних, але побоялися залишити їхню зброю собі, бо знали, що ці леза — витвори Вестернесу — закляті на погибель Мордору. Ну, що ж, якщо наші друзі досі живі, то зброї в них немає. Без надії сподіваючись, я візьму ці ножі: можливо, колись поверну їм.

— А я, — озвався Леґолас, — позбираю всі стріли, які зможу знайти, адже мій сагайдак порожній.

Обшукавши купу зброї та ґрунт довкола неї, він знайшов чимало цілих стріл, древка яких були довші, ніж у тих, що ними зазвичай користувались орки. Ельф пильно оглянув стріли.

Араґорн тим часом придивився до вбитих і сказав:

— Тут полягло чимало орків не з Мордору. Хтось із Півночі, а інші — з Імлистих Гір, якщо мої знання про орків і про їхній рід чогось вартують. Але є ще й такі, котрих я ніколи не бачив. Їхнє спорядження геть не схоже на орківське!

Серед загиблих було четверо солдатів-ґоблінів, кремезних, смаглявих, косооких, із товстими ногами та великими руками. Вони були озброєні короткими мечами зі широкими лезами, а не кривими ятаганами, як звичайні орки; а ще мали тисові луки, за формою та за довжиною схожі на людські. На їхніх щитах був дивний знак: маленька біла рука в центрі чорного поля, а на передній частині залізних шоломів білим металом було викарбувано руну С.

— Раніше я не бачив таких знаків, — сказав Араґорн. — Що вони означають?

— «С» — значить Саурон, — відповів Ґімлі. — Це легко відгадати.

— Ні! — заперечив Леґолас. — Саурон не послуговується ельфійськими рунами.

— І він не вживає свого справжнього імені, не дозволяючи ні писати, ні вимовляти його, — мовив Араґорн. — Та й білий — не його колір. Орки на службі у Барад-дŷра використовують символ Червоного Ока.

Він постояв хвилину, задумавшись.

— «С» — означає Саруман, — сказав невдовзі. — Зло вже зовсім поблизу, в Ісенґарді, й Захід тепер небезпечний. Цього й боявся Ґандальф: зрадник Саруман якось дізнався про нашу мандрівку. Либонь, йому вже відомо і про Ґандальфову загибель. Наші морійські переслідувачі могли втекти од варти Лорієну або ж оминули ту землю і прийшли в Ісенґард іншими стежками. Орки пересуваються швидко. Проте Саруман має багато різних способів вивідувати новини. Пригадуєте його пташок?

— Втім, у нас обмаль часу, щоби гаяти його на загадки, — відказав Ґімлі. — Забираймо звідси Боромира!

— Але згодом нам таки доведеться знайти відгадку, якщо ми хочемо вибрати правильний шлях, — не відступав Араґорн.

— Можливо, правильного вибору й не існує, — промовив Ґімлі.

Узявшись за сокиру, ґном зрубав кілька гілок. Їх зв'язали докупи тятивами луків, постелили на цей каркас плащі, й на таких складених нашвидкуруч ношах троє вцілілих віднесли тіло свого побратима й ті трофеї з його останнього бою, які вирішили покласти йому в останню путь, до берега. Дорога туди не була довгою, та завдання їхнє виявилося не з легких, адже Боромир був муж високий і міцно збудований.

Араґорн залишився край ріки наглядати за ношами, а Леґолас і Ґімлі кинулися до Парт-Ґалену. Іти туди треба було версти з півтори чи й більше, тож, поки вони повернулися, квапливо веслуючи двома човнами вздовж берега, минуло трохи часу.

— Дивна історія! — озвався Леґолас. — На березі були тільки два човни. Від третього не залишилось і сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— Ми не бачили нічого, що би на це вказувало, — відповів Ґімлі. — До того ж орки забрали чи знищили б усі човни, а разом із ними й наші речі.

— Коли повернемося, я все там обстежу, — сказав Араґорн.

І от вони поклали Боромира на середину човна, що мав понести його в останню путь. Сірий каптур і ельфійський плащ побратими згорнули й поклали лицареві під голову. Розчесали довге темне волосся, розклавши його по плечах. На стані в загиблого поблискував золотий пояс із Лорієну. Шолом помістили біля тіла, на коліна поклали розрубаний ріг, руків'я та уламки меча, а в ногах склали мечі його ворогів. Потому, прив'язавши прову цього човна до корми іншого, спустили їх на воду. Сумовито веслували вздовж берега, відтак звернули на швидкоплинне русло й проминули зелений моріжок Парт-Ґалену. Крутосхили Тол-Брандіру виблискували: було вже пополудні. Побратими пливли на південь, над Рауросом здіймалися хмари бризок, що мерехтіли попереду, немов золотисте марево. Від прудкого бігу й гуркоту водоспаду бриніло безшелесне повітря.

Друзі у скорботі відпустили поховальний човен, у якому лежав Боромир — спокійний і незворушний, він гойдався на грудях пливкої води, поки його підхопила течія. Свого човна вони пригальмували за допомогою весел, і Боромир проплив повз них: його човен поволі даленів, перетворюючись на темну цятку на тлі золотого світла, а тоді раптом зник. Невпинно ревів Раурос. Ріка взяла Боромира, Денеторового сина, — його так і не діждались у Мінас-Тіріті, й ніхто вже ніколи не бачив, як він, за звичкою, стоїть уранці на Білій Вежі. Та згодом у Ґондорі ще довго подейкували, що той ельфійський човен поплив до водоспаду, потому — пінявими водами вниз до Осґіліата, а далі — повз численні устя Андуїну до Величного Моря в зоряну ніч.

Якусь мить троє побратимів мовчали, спостерігаючи за човном. Першим озвався Араґорн.

— Його чекатимуть у Білій Вежі, — сказав, — але він не повернеться ні з гір, ані з моря.

І поволі затягнув пісню:

Над луками Рогану між високих трав,

Там Вітер Західний здавна вздовж стін гуляв.

«Які сьогодні вісті ти із Заходу приніс?

Чи Боромира бачив ти при місячнім вогні?»

«Я бачив: плив він сімома