Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

на Пiвнiч, пiрнати у мрiї, у чарiвну країну покинутих хат, каналiв i аграрних iнфраструктур.

Пальцi плутають кнопки на клавi, курсор несамовито гасає екраном, а смак снiкерсу i пепсi, похапцем зажованих на АС «Полiсся», не вiдповiдає дiйсностi. Тiльки ковток свiтлого пива вiдомої марки приводить до тями. Притягує за бари.

Непогано, як для восьмої нуль-нуль у четвер. Але менi сьогоднi можна. Таке буває у всiх. Археологи називають то «пост-експедицiйний синдром», геологи — теж якось. У всiх професiй, побутовi обставини яких передбачають затяжнi розлучення з цивiлiзацiєю, є назва для такого стану. Та навряд моє заняття можна назвати професiєю. Я зараз не надто думаю про такi речi. Зараз менi хочеться тiльки двох речей: класного пива i добре просмаженого м'яса.

З чого почати? Мабуть, з доброї поради: нiколи не навантажуйте наплiчник до позначки сорок кiло. Не ходiть у походи на тридцять днiв i не берiть iз собою гiгантських надувних човнiв, на додачу до сорока банок консервiв. Я постiйно повторював собi цю мантру, але я мазохiст.

Iнодi то необхiдно. Коли йдеш в Зону на три днi — постiйно думаєш: ось-ось уже повертатися. Як iдеш на п'ять — жалкуєш, що тiльки два днi був у Прип'ятi. Коли на тиждень — думаєш: «От би ще день». Але хоч на скiльки пiдеш — все одно постiйно долдониш мантру: «Ось, треба за вiсiм годин вийти з Прип'ятi i бiгом до колючого дроту. Ось, треба о пiв на шосту стояти на зупинцi: буде маршрутка, i нiхто тебе не спалить, i не доколупаються менти, мовляв ти прийшов з Чорнобильських лiсiв». Ти постiйно поспiшаєш. Постiйно, окрiм моменту, коли скинув рюкзак i гуляєш покинутим селом пiд пахвою бiлоруського кордону, i сидiти тобi в ньому ще три доби. От тодi не поспiшаєш. Цього разу я нiкуди не поспiшатиму. Це буде славна подорож. I дуже довга.

Будуть нiчнi асфальтовi траси, скелети опор ЛЕП-iв i покинутi села, казковi серед нiчних туманiв. Удень там гарячкують апогеї сонячного дрьому, а вночi — вогкi димки падають на землю i замотують все у павутиння сiрих тiней. Нiщо не розганяє димку, нiщо її не тривожить: тiльки свiтло налобних лiхтарiв, пляма Чумацького Шляху i нескiнченнi багатозорянi сяйва.

***

Цi яскравi моменти шаленої юностi я згадуватиму у хворiй на печiнку старостi... Ось я тиняюсь серед ламаного шмаття стiльцiв, серед холодних нутрощiв кинутих будинкiв, серед втраченого життя й нiчийних уламкiв. Ось я пiдкорюю всi вершини цiєї дурної Зони: Прип'ятськi дахи, антени Чорнобилю-2, верхiвку реакторного цеху п'ятого енергоблоку ЧАЕС, лiсничу вежу i просто перевернутий догори дриґом остов розмародереного ЛАЗа. Я, направду, не знаю, з чого почати. Зi зливи.

Нiколи не забуду тiєї зливи. Всi колись гуляли пiд зливами. Пiд такими, де дихати складно, i всi одного разу потрапляли пiд таку, яка у внутрiшнiй iєрархiї брала найгорiшню планку за всю решту дощiв на Землi.

Мене тодi знову несло до Прип'ятi. Стояла глуха нiч, i я топав повз поворот на п'ятий енергоблок ЧАЕС. Там роздорiжжя i саме зручно запаркувати патрульну машину, аби ловити таких як я. Ловити сталкерiв, шаталкерiв, нелегалiв, пiшоходiв, туристiв, — називайте як хочете. Я нагострив вуха i пiшов навшпиньках тихо-тихо, аж поки не вискочив на патруль — впритул. Добре, що зараз — друга ночi, i хлопцi сплять у затишному салонi. Далi — тiльки пряма дорога на Прип'ять. I злива.

Злива зависла чорними примарами грозових хмар у нiчному повiтрi i блимала загрозливими електрозблисками небес. Праворуч — ЧАЕС, зовсiм близько, якийсь кiлометр. Блискавка дiстала горизонту якраз за трубою четвертого енергоблоку. Потiм ще. Тодi була ще стара труба, за якою всi нелегали плачуть, бо її зрiзали, безбожно розiбрали символ наших походеньок, на тлi якого було просиджено молодiсть на прип'ятських дахах.

Що головне в Зонi? Правильно — труба. Фалiчний символ катастроф. Ти, смердючий i спiтнiлий, приходиш до холодних прип'ятських бетонок, вломлюєшся до квартири, збираєш розкиданi стiльцi, падаєш на диван, скидаєш наплiчник i довго втичиш в одну точку пiд помаранчевi блими свiчки. Робиш какао, виходиш на балкон, пiдкурюєш «кемел» з видом на внутрiшнiй дворик, який перетворився на Амазонiю i непролазнi хащi. Потiм дрiмаєш i за пiвгодини трясця холоднечi будить тебе, ти знаходиш сили доповзти до спальника i запихаєшся туди в одязi. Ти вирубишся i гучно-голосно хроптимеш, перевiряючи на мiцнiсть кiстяк цiєї трухлявої висотки. Тобi насниться труба. I коли ти вiдпочив, i цiлком нормальний кiнь — тобi закортить бухати. Нормально бахнути i закусити тушняком.

I ти сунеш на ще один прип'ятський дах, дiстаєш з радiального рюкзака пляхан i починаєш квасити. Кладеш на руберойд бутерброди з паштетом, розливаєш i поступово ти, i твої пасажири, котрих ти пiвдоби пер сюди через гiвно чорнобильських болiт стаєте найщирiшими i найлюб'язнiшими на свiтi людьми. Коннектiнг пiпл...

У цi незабутнi митi накочує ностальгiя, лiрика i все на свiтi. Ти втичиш на найтеплiшi променi жовтогарячого диску у крайньому заходi, та потiм Сонце сяде, i все одно повернешся до цiєї довбаної труби реактора. Ти пам'ятаєш час, коли вона маячила вогниками на тлi чорних небес, коли слугувала дороговказом натомленим туристам серед злиденних хащiв, серед глухої ночi. Туристи сунули безлюдними трасами, помiчали її i знали — близько Прип'ять, близько дiм. А потiм — її розiбрали. Труба всьому. Свiт слiп, дiар труба.

Але коли я чекав на Зливу, тодi труба ще була. То був 2012-й: рiк кiнця свiту, великого футболу i нескiнченних прогулянок в Зону. Тiєї ночi блискавки били щосекунди, я бiг вперед, а важкi краплi дощу стукотiли об дощовик. Я вже не мрiяв про сухий вечiр в квартирi, не мрiяв про затишний чай з двома ложками цукру, нашвидкуруч зварений на туристичнiй пальничцi перед сном. Я не мрiяв про сухий спальник. Я мрiяв не втопитись. Але дiйшов до кордону Прип'ятi i почав тонути.

Ось я задихаюся пiд дощем, але повiльно, супроти поривiв зливного вiтру, повзу вперед пiд високовольтними лiнiями електропередач. Що п'ять секунд поряд гримає глухотворний грiм, i блискавки розсiкають чорноту небес своїми блакитними венами. За двi хвилини я мокрий наскрiзь, i плювати на дощовик з Нiмеччини, який не має пропускати. Але тодi я нiби переплив в одязi Київське море, нiби на мене вилили всi вiдра крижаної води з усім вiдомого флеш-мобу.

Попереду бовванiла Прип'ять — мета новачкiв, якi ще не навчилися цiнувати покинутi села i хочуть полапати лакмусовий папiрець, вiзитiвку абандонiв усього свiту. Не знаю, чи був я