Читати книгу - "Жарт"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 87
Перейти на сторінку:
відвідую його з небезкорисною метою, а не задля нього самого, й що перше запитання, яке йому поставив (бадьоро запитав, чи не одружився він іще раз), наче виказувало щиру увагу до нього, та насправді зумовлювалося ницим розрахунком. Він відповів (на превелике моє задоволення), що так і живе сам. Я заявив, що нам є про що побалакати. Він погодився і з жалем додав, що має тільки з годину часу, тому що повинен знову повернутися до лікарні, а ввечері має встигнути на автобус. «Хіба ви не тут мешкаєте?» — перелякано запитав я. Він запевнив, що ні, мешкає він у малесенькій квартирі на новому масиві, але йому «тяжко жити самотою». Як виявилося, у Костки в сусідньому містечку, кілометрів за двадцять звідси, є наречена, вчителька початкових класів, з двокімнатним помешканням. «То ви в неї потім будете жити?» — запитав я. Він відказав, що йому нелегко буде знайти таку цікаву роботу, як оця, на яку я його влаштував, а як перебиратися сюди, то його нареченій теж було б непросто знайти тут посаду. Я почав (від щирого серця) проклинати неповоротких бюрократів, що нездатні допомогти чоловікові й жінці жити вкупі. «Заспокойтеся, Людвіку, — з м’якою поблажливістю відказав він, — це не так уже і нестерпно! Ці поїздки, звісно ж, забирають у мене й час, і гроші, та ніхто не порушує мого усамітнення, і я вільний». «Звідки ж у вас така потреба свободи?» — запитав я його. «А у вас?» — запитав він. «Я ганяюся за спідницями», — відказав я. «А мені свобода потрібна не задля жінок, а задля мене», — відказав він. І додав: «Послухайте, гайда до мене додому, поки я ще не поїхав». Мені тільки цього й треба було.

Покинувши територію лікарні, ми незабаром опинилися біля нових будинків, що так-сяк стирчали один коло одного на курному пустирі, який навіть не постаралися зарівняти (без моріжків, без хідників, без доріг), і були сумним видовиськом на міській околиці, облямованій пласкими пустельними ланами, що тяглися ген-ген у далечінь. Ми увійшли в під’їзд, піднялися дуже вузькими східцями (ліфт не працював) і зупинилися на четвертому поверсі, де на табличці я побачив ім’я Костки. Коли ввійшли до передпокою й опинилися у кімнаті, я ще дужче втішився: тут у кутку стояв широкий зручний диван, крім того, був ще невеличкий столик, фотель, чимала бібліотека, програвач і радіо.

Я похвалив Костку, що він має таке гарне помешкання, і запитав, яка в нього ванна. «Та не розкішна, звісно», — відказав він, задоволений моїм зацікавленням, і спровадив мене до передпокою, де були також двері до маленької, але дуже приємної ванної кімнати: ванна, душ, умивальник. «Знаєте, — сказав я, — коли побачив оцю вашу чудову квартиру, в мене мимоволі виникла одна думка. Що ви робите завтра пополудні й увечері?» — «Ох, — збентежено мовив він, — завтра маю довге чергування, то раніше сьомої вечора додому не прийду. А увечері ви не будете зайняті?» — «Може, вечір у мене і буде вільний, — відказав я, — та спершу ось що: чи не могли б ви надати мені вашу квартиру на завтра до вечора?»

Моє запитання спантеличило Костку, та відразу ж (наче задля того, щоб я не запідозрив його у неприязні) він відказав: «Охоче, вона ваша». І продовжив, наче стараючись не дошукуватися справжніх мотивів мого прохання: «Якщо у вас проблеми з житлом, можете ночувати тут уже відсьогодні, адже я повернуся тільки завтра вранці, та й то, зрештою, навряд, тому що відразу ж подамся до лікарні». — «Та ні, це зайве. Я мешкаю в готелі. Але річ у тім, що мій номер досить-таки незручний, а завтра мені потрібна буде приємна обстановка. Звісно ж, не задля того, щоб побути самому». — «Авжеж, — легенько кивнувши, сказав Костка, — я здогадуюся. — І за мить докинув: — Я радий, що можу зробити щось добре для вас. — Потім додав: — Якщо, звісно, припустити, що воно справді буде добре».

Далі ми посідали за маленьким столиком (Костка приготував каву) і трохи побалакали (сидячи на дивані, я із задоволенням виснував, що він твердий, не прогинається й не рипить). Потім Костка сказав, що йому пора до лікарні, тож поспішив посвятити мене в деякі хатні секрети: треба міцніше закручувати кран у ванній, холодна вода, всупереч правилам, біжить із крана з літерою «Г», шнур зі штепселем до програвача лежить під диваном, а в шафі є ледь почата пляшка горілки. Далі він вручив два ключі на кільці, показавши, який від дверей під’їзду, а який від помешкання. На віку мені доводилося спати в багатьох ліжках, тож ключі стали для мене якимось аж культом, і я з мовчазним захватом поклав їх до кишені.

Уже як ми виходили, Костка висловив сподівання, що його квартира принесе мені «дещо справді хороше». «Авжеж, — відказав я, — вона дасть мені змогу здійснити одне прекрасне плюндрування». «Гадаєте, плюндрування може бути прекрасне?» — запитав Костка, і я подумки всміхнувся, адже в тому запитанні (хоч він його промовив лагідно, але задумане воно було як войовниче) я впізнав його точнісінько такого (симпатичного і кумедного заразом), який він був у часі першої нашої зустрічі п’ятнадцять років тому. Я відказав: «Знаю, ви мирний трудівник на вічній Господній ниві й вам не до вподоби, коли чуєте, як хтось каже про плюндрування, та що я можу: я ж не трудівник Божий. До того ж якби трудівники Господні зводили будинки зі справжніми мурами у цьому земному падолі, то навряд чи наше плюндрування могло завдати їм шкоди. Та мені видається, наче замість мурів я бачу самі декорації. А плюндрувати декорації — цілком виправдана річ».

Ми знову опинилися там, на чому не погодилися останнього разу (років, либонь, із дев’ять тому); тепер наша суперечка прибрала вигляду метафори, адже ми добре знали, на чому вона ґрунтується, тож не вважали за необхідне повертатися до неї; нам тільки кортіло сказати, що ми не змінилися, що обидва, як і раніше, були геть не схожі один на одного (з цього приводу мушу сказати, що я любив Костку за цю його несхожість, тим-то й охоче сперечався з ним, адже так завжди міг перевірити, хто насправді я такий і що думаю). І, наче щоб усунути будь-яку непевність із цього приводу, він сказав: «Те, що ви допіру сказали, звучить красиво. Але скажіть іще: якщо ви аж такий скептик, то звідки певність, що ви можете відрізнити мур від декорації? Невже ніколи не виникало у вас сумніву, що ілюзії,

1 2 3 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жарт"