Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

2014 року Леон Візелтір із Тімоті Снайдером організували в Києві міжнародну конференцію, щоб обговорити українську ситуацію після перемоги Євромайдану і початку російської агресії, Тоні Джадт був би першим у їхньому списку запрошених до столиці України.

Відкриваючи київську конференцію, Тімоті Снайдер покликався на традицію Тоні Джадта, великого європейського історика своєї доби, «який розумів, що Захід не має сенсу без Сходу, а політика не має сенсу без ідей».[7] Нам, українцям і східноєвропейцям, пощастило, що є Тімоті Снайдер. Значною мірою він продовжує те, що почав Тоні Джадт: вписує Східну Європу у світову історію. Але вписує не просто як ще одну територію, а як одну з ключових територій для глобального минулого й майбутнього. Про це — майже кожна Снайдерова книжка, а особливо дві найновіші: «Криваві землі» та «Чорнозем».

Нам, українським історикам, дуже бракує такої перспективи. Ми пишемо те, що бачимо, а бачимо майже винятково те, що відкриваємо в архівах, що можемо знайти в бібліотеках чи видобути зі спогадів. Ми подібні до гусениці, яка бачить під собою тільки свою територію. Від цього потерпає наше розуміння не тільки історії України (Кіплінґ питав: «І що знають про Англію ті, хто тільки про Англію знають?»), а й місця України у світі, та й — з огляду на важливість Східної Європи — саме розуміння світу.

Щоб побачити своє місце у світі й місце світу в Україні, нам треба відірвати погляд від суто українського матеріалу. Поки що не дуже вдається. Старшим поколінням українців ставала на заваді нестача інтелектуальної свободи, ізоляція та провінційність, до якої штучно зводила Україну радянська влада. Для нас же надмірні обмеження створює національна візія минулого: завелика спокуса говорити так, щоби подобатися більшості, — надто в умовах, коли наша країна є жертвою російської агресії.

З іншого боку, саме війна й загроза поразки увиразнює потребу інтелектуального визрівання. Заради цього нам треба читати Вата, Мілоша, Колаковського та інших, а передусім — Джадта і Снайдера.

Велика перевага цієї книжки в тому, що має «двох в одному». Хтось із рецензентів уже звернув увагу, що рідко коли в одній книжці можна знайти розмову двох істориків такого інтелектуального рівня. Їхня розмова підтверджує нам, як мало ми насправді знаємо про XX століття. Зокрема чи насамперед — як швидко ми забули про «диявола в історії», який особливо у цьому столітті зміцнив позиції. Забуваючи про нього, ми часто починаємо з ілюзій, а закінчуємо депресіями.

Ця книжка може слугувати антидотом проти ілюзій і ліком проти депресій. Вона нагадує, що зло вічне. Атому вічною є потреба з ним боротися. Особливо на одній із вирішальних для всього світу територій: в Україні та Східній Європі.

Ярослав Грицак

Передмова

Ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом. Це історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах. Її теми — влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть. Також це біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині XX століття, після катаклізмів Другої світової війни та Голокосту, саме в час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі. Нарешті, це роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов’язки) інтелектуалів у політиці.

На мою думку, Тоні Джадт — єдиний, хто здатен написати такий широкий трактат про політику ідей. На 2008 рік Тоні був автором сильних полемічних розвідок із французької історії, есеїв про інтелектуалів та їхню заангажованість і неперевершено! історії Європи після 1945 року під назвою «По війні». Свій хист до моралізування й історіографії він вправно реалізовував у стислих рецензіях та розлогіших наукових дослідженнях, і обидві форми впритул наблизив до досконалості. Однак ця книжка з’явилася тому, що того листопада я зрозумів: Тоні вже ніколи не зможе писати, принаймні у звичний спосіб. Я запропонував Тоні написати книжку разом — день по тому, як дізнався, що руки його більше не слухаються. Тоні захворів на бічний аміотрофічний склероз, дегенеративний неврологічний розлад, який призводить до прогресивного паралічу й невідворотної та зазвичай швидкої смерті.

Ця книжка набула форми довгої розмови між нами з Тоні. Упродовж зими, весни й літа 2009 року щочетверга о 8:50 я сідав у потяг, що вирушав із Нью-Гейвена до нью-йоркської Ґранд-Сентрал-Стейшн, а тоді на метро діставався центрального району, де Тоні жив із дружиною Дженніфер Гоманс та синами Деніелом і Ніком. Зустрічі ми призначали на одинадцяту ранку, і зазвичай я мав зо десять хвилин у кав’ярні, щоб зібратися з думками на заплановану тему і дещо занотувати. Я мив руки якомога гарячішою водою, — спершу в кав’ярні, потім іще раз у помешканні; принести яку-небудь застуду означало б завдати Тоні жахливих страждань, а я хотів усе-таки потиснути йому руку.

Ми розпочали розмову в січні 2009 року, коли Тоні ще ходив. Він не міг повернути ручки, щоб відчинити мені двері, але міг стояти за ними, щоб привітатися. Невдовзі він вітав мене з крісла у вітальні. До весни його ніс і більшу частину голови приховував дихальний апарат, що виконував роботу вже неспроможних легенів. Улітку ми зустрічалися в його кабінеті, де Тоні, оточений книжками, дивився на мене згори з імпозантного інвалідного електрокрісла. Інколи я натискав кнопки керування, бо Тоні, звісно, сам не міг. На той час він узагалі майже не рухався — за винятком голови, очей і голосових зв’язок. Для нашої книжки цього було досить.

Спостерігати перебіг нищівної хвороби було невимовно сумно, особливо в моменти різкого погіршення. У квітні 2009 року я бачив, як за кілька тижнів Тоні втратив контроль над ногами, а тоді й над легенями, і подумав було, що йому лишились якісь тижні (здавалося, його лікарі теж так вважали). Я дуже вдячний Дженні та хлопцям за те, що тоді вони були поруч. Однак наша розмова була й щедрим джерелом інтелектуальної поживи, даруючи насолоду зосередженості, гармонію спілкування й утіху від добре виконаної роботи. Занурюватися в наші теми та встигати за думкою Тоні було захопливою і радісною працею.

Я досліджую історію Східної Європи, де є сильна традиція таких книжок-розмов. Найзнаменитіший зразок жанру — серія інтерв’ю чеського письменника Карела Чапека із Томашем Масариком, президентом-філософом міжвоєнної Чехословаччини. Саме ця книжка була першою, яку Тоні прочитав чеською мовою від початку до кінця. Можливо, найкраща книжка-розмова — «Моє століття», чудова автобіографія польсько-єврейського поета Александра Вата, яку Чеслав