Читати книгу - "Щира шахрайка"

class="p">Джул була переконана, що чим більше ти впріваєш під час тренування, тим менше спливаєш кров’ю під час битви.

Вона була впевнена: щоб запобігти розбитому серцю, найкраще — це вдати, ніби в тебе його немає.

Дівчина знала, що те, як ти говориш, часто є важливішим за те, що саме ти кажеш.

Вона також вірила у бойовики, силові тренування, силу макіяжу, запам’ятовування, рівні права та ідею того, що відео на Ютубі можуть навчити тебе безлічі речей, яких не викладають у коледжі.

Якщо Джул вам довіряє, то розповість, що протягом року навчалась у Стенфордському університеті за стипендіальною програмою з легкої атлетики.

— Мене взяли, — розповідає вона людям, які їй подобаються. — Стенфорд — це Номер Один. Школа сплатила за навчання, підручники і таке інше.

Що сталося?

Джул може знизати плечима.

— Я хотіла вивчати літературу вікторіанської епохи та соціологію, але головний тренер був збоченцем, — скаже вона. — Мацав усіх дівчат. Коли він наблизився до мене, я вдарила його по чому годиться та розповіла усім, хто міг слухати. Викладачам, студентам, «Стенфорд Дейлі». Я намагалася докричатись аж до самісінької верхівки цієї довбаної вежі зі слонової кістки[2], але ж ви знаєте, що трапляється зі спортсменами, які обмовляють своїх тренерів.

Вона сплете пальці й понурить погляд.

— Інші дівчата по команді заперечували, — додасть Джул. — Вони сказали, що я брешу, а той збоченець ніколи нікого не чіпав. Вони не хотіли, щоб про це дізналися їхні батьки, і ще вони боялися втратити свої стипендії. Ось як скінчилася ця історія. Тренер зберіг собі роботу. Я пішла з команди. Це означало, що мені не надали фінансової допомоги[3]. Ось таким чином зі студента-відмінника перетворюєшся на виключену недоучку.

Після тренажерної зали Джул пропливла милю в басейні «Playa Grande» та проводила решту ранку, як вона це часто робила, сидячи у вітальні бізнес-класу, дивлячись відео з вивчення іспанської мови. Вона досі зосталась у купальнику, але взута у кросівки для бігу кольору морської хвилі. Із макіяжу — яскраво-рожевий блиск та трішки сріблястої підводки. Купальник мав колір криці, злитий, із кільцем на грудях та глибоким вирізом. Вигляд дівчина мала наче з Усесвіту Marvel[4]

У вітальні працював кондиціонер. Нікого більше тут не було. Джул розслабилася, вдягла навушники та посьорбувала дієтичну колу.

Після двох годин іспанської, з’ївши «Снікерс» на ланч, вона переглядала музичні кліпи. Вона танцювала від кофеїнового збудження, співаючи у порожній вітальні до ряду крісел, що оберталися. Життя сьогодні було до біса блискуче. Їй сподобалася та сумна жінка, яка втекла від свого хворого батька, жінка з цікавим шрамом та несподіваним смаком у виборі книжок.

Вони переможуть у вікторині.

Джул випила ще одну дієтичну колу. Вона перевірила свій макіяж та побачила власне віддзеркалення у віконному склі. Потім голосно розсміялася, бо вигляд мала ідіотський і дивовижний водночас. У вухах пульсував ритм.

* * *

Донован, хлопець за стійкою бару коло басейну, був місцевим. Дебелий, але млявий. Прилизане волосся. Має слабкість до підморгування клієнтам. Він розмовляє англійською з акцентом, зокрема до мешканців півострова, та знає напій Джул — дієтична кола з додаванням ванільного сиропу.

Інколи по обіді Донован розпитував Джул про дитинство в Лондоні. Джул практикувала свою іспанську. Розмовляючи, вони дивилися фільми на екрані над баром.

Сьогодні о третій годині дня Джул видерлася на стілець у кутку, досі вдягнена в купальник. Донован був одягнений у білий блейзер «Playa Grande» і футболку. На карку в нього росла щетина.

— Що за фільм? — запитала вона, дивлячись у телевізор.

— Халк.

— Який саме Халк?

— Я не знаю.

— Ти ж вставляєш касету. Як не знаєш?

— Я навіть не знаю, що є два Халки.

— Халків три. Стривай, я беру слова назад. Кільканадцять Халків. Якщо рахувати фільми, мультфільми тощо.

— Я не знаю, який саме це Халк, міс Вільямс.

Деякий час ішов фільм, Донован споліскував склянки і витирав стійку. Він зробив скотч із содовою жінці, яка забрала напій на інший бік басейну.

— Це другий і найкращий Халк, — сказала Джул, коли знову заволоділа його увагою. — Як іспанською «скотч»?

— Escocés.

— Escocés. Який краще пити?

— Ви ніколи не пили.

— Але якби пила.

— Macallan, — відповів Донован, стенувши плечима. — Налити вам на пробу?

Він наповнив п’ять шотів різними брендами елітного скотчу, розповів про скотч і віскі та чому слід замовляти перше. Джул спробувала кожен вид, але багато не пила.

— Ось цей смердить, наче пахва, — сказала вона йому.

— Ви божевільна.

— А ось цей — наче рідина для розпалювання.

Хлопець нахилився над склянкою та понюхав її.

— Можливо.

Вона вказала на третій.

— Собача сеча, ніби справді від злого пса.

Донован засміявся.

— Який запах у решти? — запитав він.

— Кров’яне борошно, — відповіла Джул, — і порошок, який використовують для очищення ванних кімнат. Очисник.

— Який вам сподобався найбільше?

— Кров’яне борошно, — відповіла вона, застромивши палець до склянки і спробувавши знову. — Скажи, як він називається.

— Це Macallan, — Донован сполоснув склянки. — О, я забув повідомити: про вас раніше питала жінка. А можливо, і не про вас. Вона могла помилитися.

— Яка жінка?

— Мексиканка. Говорила іспанською. Питала про білошкіру американську дівчину з коротким світлим волоссям, яка подорожує сама, — пояснив Донован. — Вона сказала про ластовиння, — він торкнувся свого обличчя, — на носі.

— Що ти їй відповів?

— Я сказав, що це великий курорт. Багато американців. Я не знаю, хто проживає сам, а хто ні.

— Я не американка, — сказала Джул.

— Знаю. Тому я сказав їй, що нікого подібного не бачив.

— І це все, що ти сказав?

— Ага.

— Але ти все одно подумав про мене.

Донован пильно вдивлявся в обличчя Джул протягом хвилини.

— Я подумав про вас, — зрештою вимовив він. — Я не дурний, міс Вільямс.

* * *

Ноа знала, що вона американка.

Це означало, що Ноа коп. Або ще щось. Мусила бути.

Уся та розмова була підставною. Хворий батько, Діккенс, осиротіння. Ноа точно знала, що саме сказати. Вона заклала наживку — «мій батько психічно хворий» — і Джул жадібно її проковтнула.

Обличчя Джул пашіло. Вона була самотньою і кволою, і, хай йому чорт, дурною, тож піймалася на гачок Ноа. Це були хитрощі: Джул мала побачити у Ноа не ворога, а людину, якій можна довіряти.

Джул повернулася до своєї кімнати, щосили намагаючись здаватися спокійною. Опинившись усередині, вона вигребла усі коштовності з сейфа. Вона вбралась у джинси, черевики і футболку, і напхала стільки одягу, скільки влізло до її найменшої валізи. Решту вона залишила. Вона поклала на ліжко сто доларів —