Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

хоча й неохоче. Він не відповідав ні за домашнім, ні за мобільним номерами. Передзвонив мені вже аж увечері. В його голосі чулося вдаване відчуття провини.

— Я побачив, що ти мені телефонувала. Є новини?

— Ні. А в тебе?

— Жодних.

Потім Ріно почав плести щось зовсім безглузде. Хотів звернутися на телебачення, у ту програму, де йдеться про зниклих родичів, казав, що хоче привселюдно з екрана попросити в матері вибачення та благати її повернутися додому.

Я терпляче вислухала його, а потім запитала:

— Ти її шафу для одягу перевірив?

— А що там перевіряти!?

Звичайно ж, до такої очевидної речі він не додумався.

— Піди поглянь.

Ріно відкрив шафу і побачив, що вона порожня, жодної материної сукні — ані літньої, ані зимової, лише старі вішаки. Я наказала йому перевірити весь дім. Зникли черевики. Зникли книжки. Зникли всі світлини. Зникли відео. Зник її комп’ютер і навіть старі дискети — усе її приладдя «комп’ютерної відьми», якою вона стала ще наприкінці шістдесятих років, розібравшись у калькуляторах та перфокартах. Ріно був приголомшений. Я сказала:

— Не поспішай, переглянь усе ретельно, а потім зателефонуй мені і скажи, чи знайдеш хоча б одну її шпильку.

Він подзвонив мені на другий день і був дуже схвильований.

— Немає нічого.

— Зовсім нічого?

— Зовсім. Вона навіть вирізала своє зображення з усіх світлин, де ми разом, навіть з тих, де я ще малий.

— Ти добре дивився?

— Так, скрізь.

— Навіть у підвалі?

— Я ж кажу тобі, що скрізь! Навіть коробка з документами зникла, та, що зі старими свідоцтвами про народження, телефонними контрактами, квитанціями про оплату. Що це значить? Хтось викрав усе? Що вони шукають? Чого їм треба від моєї матері та від мене?

Я його заспокоїла, сказала, що не треба про це хвилюватися. Ніхто нічого не хоче, особливо від нього.

— Можна я переїду до тебе на деякий час?

— Ні.

— Будь ласка, я не можу навіть спати.

— Сам давай собі раду, Ріно, я не знаю, як тобі допомогти.

Я натиснула кнопку завершення дзвінка, а коли Ріно зателефонував знову — не відповіла. Після цього я всілася за стіл.

«Ліла, як завжди, переграє», — подумала я.

Ліла перебільшувала значення слова «слід». Вона хотіла не лише зникнути сама — зараз, у шістдесят шість років, — а й знищити все своє життя.

Я відчула, як всередині мене наростає гнів.

«Побачимо, хто переможе цього разу», — сказала я собі. Потім увімкнула комп’ютер і почала описувати з найменшими деталями нашу історію: те, що в мене викарбувалося в пам’яті.

Дитинство. Історія про дона Акілле

1

Наша з Лілою дружба розпочалася тоді, коли ми вирішили піднятися темними сходами, що вели — сходинка за сходинкою, майданчик за майданчиком — до дверей квартири дона Акілле.

Пам’ятаю рожево-бузкове світло двору, запахи теплого весняного вечора. Наші мами готували вечерю, пора було розходитися по домівках, та ми затримувалися: як завжди мовчки, без єдиного слова, перевіряли одна одну на сміливість. Уже деякий час — у школі та поза школою — ми тільки це й робили. Ліла вставляла руку аж до передпліччя у чорний отвір стічної труби, а коли наставала моя черга, я з калатанням серця робила те саме, сподіваючись, що по руці не побіжать таргани і за неї не вкусять миші. Ліла здиралася по стіні будинку аж до вікна синьйори Спаньйоло, хапалася за залізний стрижень, до якого прив’язували мотузки для сушіння білизни, розгойдувалася і стрибала униз на бруківку; я відразу ж робила так само, хоча й боялася впасти та забитися. Ліла встромляла собі під шкіру поржавілу шпильку, яку невідомо коли знайшла на вулиці і ховала в кишені як подарунок від феї; я уважно дивилася, як залізний кінчик шпильки проколює в її долоні світлий тунель, а потім, коли вона виймала шпильку та протягувала її мені, робила так само.

Якоїсь миті Ліла поглянула на мене так, як могла дивитися тільки вона, — пильно, з примруженими очима — і рушила у напрямку до будинку, де жив дон Акілле. Від страху в мене аж похолонуло все всередині. Дон Акілле був страховиськом з дитячих казок, мені суворо забороняли наближатися до нього, розмовляти з ним, дивитися на нього чи підглядати за ним; треба було поводитися так, наче ні він, ні його сім’я взагалі не існували. У моїй родині, і не тільки у моїй, його боялися й ненавиділи, не знаю навіть чому. Мій батько говорив про нього так, що я уявляла собі якесь величезне розлючене чудовисько, покрите ліловими пухирями, незважаючи на частку «дон» перед прізвищем, що завжди викликала в мене непохитну повагу. Невідомо, з чого була зроблена та істота — із заліза, скла чи кропиви, — але вона була живою, дихала, а з ніздрів та рота в неї пашіло полум’я. Я думала, що навіть якби я побачила дона Акілле здаля, він би пирснув мені в очі чимось їдким і пекучим. А якби я ще насмілилася наблизитися до дверей його дому, то він би мене вбив.

Я зачекала трохи, сподіваючись, що Ліла передумає та повернеться. Я знала, що вона мала на думці, та все ж сподівалася, що вона забуде. Даремно. Вуличні ліхтарі ще не увімкнули, світло на сходах теж. Із вікон квартир лунали роздратовані голоси. Щоб наздогнати Лілу, мені довелося б із сіро-блакитного двору ступити в чорноту під’їзду. Коли я нарешті зібралася з духом, то спочатку нічого не побачила в темряві і відчула лише запах дрантя та дусту. Згодом, коли мої очі дещо звикли до темряви, я розгледіла Лілу, яка сиділа на першій сходинці нижнього сходового майданчика. Вона підвелася, і ми почали підніматися нагору.

Ми йшли, тримаючись ближче до стіни, Ліла на дві сходинки вище, я — на дві сходинки нижче, в полоні сумніву: нагнати її чи відстати ще більше. Ті відчуття добре викарбувалися в моїй пам’яті: дотик плечем до стіни з облупленою фарбою, східці, які здавалися дуже високими, набагато вищими від тих, що були в нашому будинку. Мене трусило від страху. Коли до нас долинав ледь чутний далекий шум чиїхось кроків чи гомін голосів, здавалося, що це дон Акілле підкрадається ззаду по сходах чи йде нам назустріч з довгим ножем, яким розчиняють курку. У повітрі відчувався запах жареного часнику. Марія, дружина дона Акілле, кинула б мене на сковорідку з киплячою олією, їхні діти мене б з’їли, а дон Акілле обсмоктав би голову, як це робить мій батько, коли їсть рибу-султанку.

Ми раз за разом зупинялися, і я все ще сподівалася, що Ліла вирішить повернутися. Не знаю, як почувалася вона, а мене покрив холодний піт. Ліла часто поглядала догори; хтозна, що вона там видивлялася, адже крім невеличких сірих віконець на сходових майданчиках нічого не було видно. Раптом увімкнулося світло на сходах, але покриті пилом лампочки горіли тьмяно, залишаючи великі ділянки сходів у тіні, де, напевне, причаїлася небезпека. Ми завмерли на місці, щоб зрозуміти, чи то бува не дон Акілле увімкнув світло, але нічого не почули: ні кроків, ні скрипу дверей. Згодом Ліла знову рушила вперед, а я — за нею.

Вона була впевнена, що робила щось важливе та необхідне; щодо мене — я взагалі втратила почуття здорового глузду