Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 1.1

Дорога під копитами коней виглядала хоч і не зовсім доглянутою, але й не остаточно занедбаною. Ейдан згадував, що прокладали її ніби-то у давнину, коли імперія ще робила спроби налагодити торгівлю з дальнім східним узбережжям. Втім, про хольдінгів в ті часи тут навіть не чули, кочові племена виявилися не надто дружніми, тож довгі подорожі сушею швидко втратили сенс. Пізніше, звісно, нею ходили окремі мандрівники та шукачі пригод, але незаселені землі та високі гірські перевали стали надійним кордоном між двома світами. 

Війна з Талгатом немов прорвала цей невидимий кордон. Той, хто втратив рідну домівку одного разу, вже ніколи не почуватиметься в безпеці, де б не знайшов новий притулок. Чи варто дивуватися, що багато хто з хольдінгів залишив рідні краї, щоб відшукати своє місце наново у величезному, невідомому світі? Дехто йшов назавжди, дехто повертався з розповідями. Люди слухали, запам'ятовували, ставили запитання. Те, що раніше здавалося їм лише цікавими історіями на один вечір, тепер стало важливим і значущим. Старий шлях чекав на тих, хто волів би розкрити його таємниці, і Лонхат легенько пнув коня п’ятами й впевнено рушив на захід.

З моменту втрати Вітахольму минуло вже три з половиною роки, а старий наставник дітей конунга досі не знайшов ані спокою, ані нової цілі в житті. Спершу його тримала необхідність виконати останній наказ Йорунн, аби не зробити її жертву безглуздою. В той момент Лонхату довелося запхати власні переживання у самий дальній кут душі, аби змусити людей рухатися. Він мав довезти до Гілона поранених та приголомшених остаточною поразкою людей, що ледь трималися у сідлах. І він це зробив, хоч за кілька днів шляху останні темні волосинки на його голові стали білими, як сніг. Втім, саме у Гілоні стало ясно, що ніхто не знає, що ж робити далі.

Страшна за масштабами поразка вибила у залишків війська останнє дихання. Тіла конунга так і не було знайдено, його сестру стратили, про що Талгат сповістив весь степ. Вірити в це не хотілося, але йшли дні, тижні, місяці, а ніяких звісток про дітей Каніта не було. І хольдинги змирилися зі своєю втратою.

Осінь того року прийшла рано, перетворивши м'які й благодатні землі степу на суцільні болота. Наступ Талгата захлинувся: ні в кочівників, ні в хольдінгів не було сил, щоб продовжувати воювати під безперервними зливами. Зима вже відчутно дихала у потилиці морозним вітром із півночі, коли таємничі союзники Талгата покинули степ. Початок сезону штормів поставив остаточну крапку в протистоянні: без додаткової підтримки жодна зі сторін не наважилася рухатися далі. Кордон, хоч і негласний, тепер пролягав на південь від Вітахольма, але не доходив навіть до Танасіса, не кажучи вже про Гілон.

Майже половина узбережжя Внутрішнього моря залишилася вільною: рідкісні роз'їзди кочівників вибиралися туди, але ні зайняти поселення, ні навіть тримати там постійні загони, Талгат не зміг. Його люди потерпали від безжальних рейдів та вдалих засідок, узбережжям і річками снували довгі вузькі човни, з яких здійснювалися блискавичні атаки. Цього було мало, щоб похитнути владу хана, але вистачало, щоб тримати в постійному страху його людей.

Танасіс і Гілон стали основою нового королівства хольдінгів. Тут знайшли притулок майстрові, торговці, ремісники, рибалки та всі, хто залишився без даху над головою. Син Лонхата Орік привів з Вітахольма весь загін, за винятком декількох поранених, які не витримали дороги. До міських укріплень стягнулися і деякі фермери північних провінцій, що встигли сховати табуни коней в передгірних ущелинах, а потім потайки дістатися до Гілона.

Не залишилися осторонь і жителі лісових поселень. Їх не просили про допомогу, але вони прислали не тільки їжу і дрова, а й інструменти, лікувальні трави й одяг. Коли весняне сонце обігріло замерзлі степи, Талгат зрозумів, що чаша терезів хитнулася не на його користь. За кожен клаптик землі йому довелося б битися з такими втратами, що новий наступ ставав безглуздим.

З початком літа постало питання, хто очолить уцілілих хольдінгів. Після довгих безплідних розмов обрання нового конунга відклали до тих часів, коли закінчиться війна. Поки ж влада у містах залишилася в руках місцевих правителів, а армію очолив Лонхат. Перстень роду Хольда, що колись носив Лід, а потім його сестра, передали на зберігання до скарбниці Гілона. Важка дерев'яна скринька, вкрита позолоченими візерунками, сховала символ влади від допитливих поглядів, а сухий брязкіт замка прозвучав, наче поховальний дзвін: епоха дому Хольда остаточно залишилася у минулому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍