Читати книгу - "Озеро (не)здійснених надій, Галлея Сандер-Лін"

Глава 2

Гендиректор, здригнувшись від несподіванки, повернув голову і побачив сіробородого дідка, який всміхався йому щербатим ротом.

– Так, трохи... – обережно сказав Алекс.

– Угу. Ото ж бо я і дивлюся, – закивав дідок, розглядаючи його з явною цікавістю. – Ти не лякайся, що не лякайся. Я тутечки всі навколишні стежки знаю. Швидко виведу, куди треба. Тобі, дорогенький, куди треба-то?

– Куди-небудь, де можна зігрітися, обсушитись і поїсти. І зателефонувати, – додав він. – Тут телефон поблизу є? Я в боргу не залишуся, віддячу.

– Телефон-то? Є, рідний. Один на все село, у старости нашого. Та ти не думай, што я на твої подячності ласий. Забезкоштовно допоможу. Хто нам ще допоможе, якщо не людина людині?! Енто інші хай вигоду яку мають, а мені і свого досить. Тока почекай трохи, я оснастку приберу.

Дідок проскрипів снігом до невеликої ополонки, зібрав рибальські снасті і притопав назад.

– Вибачте. Я вам риболовлю зіпсував, – Алекс дійсно відчував себе винуватим.

– Не велика біда, я ужо декількох спіймав, – дідок продемонстрував пакет, в якому покоїлося декілька передчасно покійних рибок. – Та й юшки у мене ще полкаструлі. Це я так, на майбутню хотів запастися. Та й після свята провізія залишилася: і сам проживу, і тебе нагодую.

«Що б він не казав, але віддячити йому потрібно по-королівськи. І саме тому, що грошей брати не хоче ».

– Тебе, милок, як звати? – озирнувся дідок, який бадьоро тупотів по заметах (вочевидь, за своїми ж слідами), показуючи дорогу.

– Олексій, – гендиректор намагався ступати точно за провідником.

– Тади будемо знайомі. Мене Міхеєм кличуть.

– Дуже приємно, – кивнув Алекс. – А як з вашого села до міста дістатися? Може, машина яка є або хоча б трактор?

– З сусіднього села автобус до міста ходить, а ми до автобуса пішим ходом. Всього-то не більше години буде. Можна ще електричним поїздом. Тутонькі станція в Липках. Але до неї все-одно годину пішим ходом, якщо по заметах.

– А часто автобус ходить, чи не підкажете? Не пропустити б... – захвилювався Алекс.

– Не пропустиш, милок, не пропустиш. Я тебе на упряжці довезу, – несподівано врадував Михей. – Моя Марійка хуч і старенька, але справу свою знає. А то ти по ентім заметам до завтрього топати будеш. Ноги-то, мабуть, замочив, заморозив? В снігу по коліно, та ще й без валянок.

– Так, ноги і руки не завадило б зігріти, а то я їх вже майже не відчуваю, – гендиректор зіщулився.

– Ох, не дарма я порибалити нонче вийшов, не дарма. Тебе он підібрав. Йдемо хутчіше, а то й справді ноги поморозиш. І на чому тади танцювати будеш?

Як не дивно, йти за дідком по скрипливому снігу було не так важко. Потім вони вийшли на протоптану доріжку, і стало взагалі чудово. Що називається «є з чим порівняти». Алекс з інтересом оглядав місцевість. Зліва знаходився ялиновий бір, а праворуч – сосновий, тому логічним була і назва найближчого сільця – Лісницьке, і те, що ці місця стали паломницькими для браконьєрів, які потім і «повертали на батьківщину» зрубані, але не реалізовані дерева, перетворивши берег озера на кладовищі загублених хвойних життів.

Алекс рухав затерплими від холоду пальцями ніг, розганяючи кров, і сподівався, що поморозив їх не дуже сильно. Головне – скоріше в тепло і акуратно розтерти. Руки теж задубіли, хоч і були в рукавичках. Пощастило, що мороз не такий великий, так що шанси уникнути обмороження є, і чималі. Гендиректор сховав руки в кишені і зайвий раз порадів, що (про всяк випадок) поклав у багажник лижний костюм і черевики, інакше зараз хизувався б по заметах в офісному одязі і дизайнерському взутті.

– А ти чаво, милок, в наших місцях-то робив? – глянув дідок впівоберта.

– За натхненням їздив.

– І як воно? Знайшов?

– Знайшов, батечку, – губи Алекса здригнулися в подобі усмішки. – Ще як знайшов!

– Ну і славно, якщо знайшов. Якщо серце і душа не на місці, то і життя не в радість, – зі знанням справи заявив Михей.

– Можу я запитати? – гендиректор не хотів бути нетактовним, але в ньому прокинувся інтерес. – Ви звідки будете? Говір у вас не місцевий. Або, скоріше, не зовсім місцевий.

– Ух ти, ну ти, спостережливець який! – добродушно вигукнув дідок. – А з різних я! За свою жизню стоко місць пооб'їздив, стоко всього понахватався, што я таперіча всюди свій і всюди чужий. Он воно як!

– А тут давно живете?

– Ужо шостий рік. Тутонькі супружниця моя покійна народилась, так ми на старості років і порішили осісти, де тихіше та спокійніше. Пожили-пожили, потім вона на той світ відправилася, а я залишився.

– Співчуваю, – Алекс і справді шкодував, що вліз не в свою справу і, можливо, розворушив стару рану у хорошої людини, засмучувати яку зовсім не хотілося .

– Чого вже там, – відмахнувся дідок. – Та й син до мене навідується. Тримаюся, нюні не розпускаю. Вечорами лишень самотньо дуже, погутарити нема з ким.

– Вечори – це так, – погодився гендиректор. – Увечері самотність відчувається особливо гостро. І вночі теж, якщо не спиться…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍