Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

немов кам’яне, і тоді в мені закипає лють. Що ж, обійдуся без його підтримки.

Андерс наче відчуває, що їй загрожує, і заходиться благати в мого батька прощення. Та один із вартових сильним ударом в лице змушує її замовкнути.

Батько наказує Кліву:

— Зроби це!

Жорстокий усміх перекошує Клівове обличчя. Ступивши всього три кроки, він опиняється коло бранки і перерізає їй горло. Пазур махає крильми; важко збагнути, що він прагне цим сказати: «ганьба» чи «так і треба». Мене нудить від блискавичності цього рішення, від брутальності, проте змушую себе не відводити очей. Правду кажучи, саме тому мене й покликали. Андерс все одно померла б — такий її присуд; однак батько сподівався, що саме я віддам наказ. Він добре знає, що я далеко не вперше споглядаю останній спалах життя в очах того, хто вмирає; безліч разів я була змушена на це дивитися. Батько свято вірить, що всі ці випробування, до яких він мене силує, обов’язково змінять мене.

— Прибери це.

Підлеглий миттю підступає до тіла і витягує його з кімнати. Вбита залишає по собі кривавий слід, нібито востаннє просить допомоги. Її скоро забудуть, зітруть з лиця землі.

Залишившись наодинці з батьком, я готова прийняти на себе вогонь його люті. Проте він мовчить, а це лихий знак. Мрію, аби хоч хтось крім нас зостався у цій каюті. Зрештою батько починає. Його голос начебто м’який, але зловісний:

— Ти добре знала, чого саме я хотів від тебе.

— Знала… — не бачу сенсу йому суперечити.

— В такому разі, чому не зробила цього? Мерріан, чому ти й далі пручаєшся?

Що я можу відповісти? Правда ніколи не запульсує у моїх скронях. Вона ніколи не долине до його вух. Ніхто її не почує. Я ледь дихаю. Але таки знаходжу слова, щоб бодай трішки йому догодити.

— Я стараюся, батьку! Скоро я навчуся віддавати такі накази, які ти хочеш!

Здається, він не вловлює тремтіння мого голосу, коли промовляю цю брехню.

Він підходить до ілюмінатора і вдивляється в темний океан.

— Пам’ятаєш, як була маленькою? Ти сідала поряд зі мною і вишиковувала на моїх мапах кораблики, а потім «відряджала їх у бій». А ще ти плавила над полум’ям свічки сургуч і поливала ним кораблі, наче кров’ю. Дарма я не відлупцював тебе за стільки зіпсованих мап, але тоді мені це і на думку не спадало. Радше навпаки, я пишався від думки про те, якою ти станеш, коли підростеш.

— Пам’ятаю, тату. На пальцях понині видно обпечені місця, — я промовляю, ледь всміхаючись.

— Та всі твої здібності розвіялися, залишивши по собі лише слабкість. Гадаю, ти розумієш, до чого я веду? Певен, ти добре знаєш, до чого мене змушуєш!

Знаю дуже добре. Моя німа непокора ще жодного разу себе не виправдала. Батько простягає мені свій кинджал.

— Прошу тебе, — звертаюся до нього, воліючи цього уникнути. — Невже знову?

Мовчання у відповідь.

— Клянуся, що колись зможу. Наступного разу…

— Візьми його! Це не просто наказ, а випробування.

Я протестую, безнадійно пробуючи його переконати:

— Якби ти дав мені ще один шанс…

Батько миттю підступає до мене. Він хапає мене, і його обличчя опиняється на рівні з моїм. Відчуваю, як лезо торкається моєї шкіри. Його дратує моє нахабство, тому він так швидко дихає, повільно опускаючи кинджал все нижче, щоб залишити його у моїй руці.

Мене аж трусить в ті лічені секунди, поки він крокує назад, щоб спертися на край столу. А мені немає куди тікати.

— Зроби це, — батьків голос у запалі аж тремтить.

Я встромлюю лезо у ніжну плоть своєї долоні і відчуваю, як лице обпікає сором. Краплі крові прудко виринають на поверхню ще до того, як я повільними круговими рухами розтираю їх другою долонею. Далі кров крапає на підлогу.

— Це видовище не приносить мені жодного задоволення, — говорить батько, проте його усмішка із відтінком садизму промовляє інше, — зрозумій, все це задля твого ж добра.

Він повторює це щоразу, коли хоче вибити з мене слабкість та нерішучість. Колись я вірила йому. А зараз роблю все, аби тільки вижити.

Направду, це не дуже боляче, адже потрібно зовсім трішки крові — лише малесенький надріз. Цього достатньо, щоб нагадати мені про його авторитет; якраз вистачить, щоб мене принизити. Я слухаю звичний батьків монолог про те, як він прагне мене захистити. Він торочить, що я — найлютіший ворог сама ж собі. Якби я була слухняна, то порятувала себе від болю, і все б обійшлося без оцих настанов…

— Ми воїни, Мерріан, а воїн не має права бути слабким!

Батько підходить і забирає свого кинджала. Мене аж млоїть від усвідомлення, що глибоко в душі я досі очікую його похвали; ніби жадаю повернути час, коли я його обожнювала — перш ніж почала боятися. Він відходить від мене, повернувшись спиною, а я лютую через те, що почуваюся такою нікчемою, ніби я — повний нуль. Відкривши одну зі своїх багатьох скринь, батько витягує паку тканин і простягає мені:

— Візьми, це тобі!

Трішки збентежена, беру її в руки, стараючись не забруднити тканину кров’ю. Зміям зовсім не пасує шовкова м’якість та аквамариновий колір подібного убрання. Розтрусивши згорток, бачу сукню, яка мало чим відрізняється від тієї, що зараз на мені: лінії мережива скидаються на хвилі океану, а манжети та виріз оздоблені перлами. Найнедоречніше одіяння для життя на борту корабля.

— Ми очікуємо високого гостя. Мені потрібно, щоб ти його вразила. Зможеш?

— Звісно, батьку! — ось наказ, який мені під силу.

— Чудово. Ступай переодягнись. Пізніше я пошлю по тебе.

Схоже, аудієнцію завершено. Тож покидаю каюту, намагаючись не посковзнутися на великій плямі крові.

Прямую на палубу — ковтнути свіжого повітря. Коли оминаю Змій, що воскують дошки для захисту від гниття, порив вітру на мить здіймає мою спідницю, і її край рветься у далечінь моря, що розкинулося попереду. Давно навчилася давати собі раду із такою непрактичною річчю, як сукня; вона ніби знак для всіх, хто стрічається мені на шляху: ця дівчина поки що не повноправна членкиня екіпажу. Ніколи не бачила, щоб інших змушували носити спідниці, тож схиляюся до думки, що це ще одна батькова тортура. О, як вона мене дратує! Краї спідниці постійно волочаться по калюжах на палубі, тому вона весь час мокра. Коли я вже зміню цю кляту одежину на якусь іншу, хай навіть ще незручнішу? Зачіпаюсь поглядом за такелаж;[1] бачу, як на вершині щогли виблискує чийсь гарпун, але з такої відстані мені