Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Розділ 1. Плани на сімейний відпочинок

12 годин тому

При будівництві Великої кільцевої дороги під Києвом знайшли три стоянки древніх людей, датовані десятьома тисячами років. І наші студенти після першого курсу, у рамках літньої польової практики, вже другий рік поспіль брали участь у цих розкопках.

Діти обожнюють цей час! Ніби й вчаться і в той самий час є романтика туристичного походу з усіма атрибутами: вогнище, намети, поряд річка, їжа на вогні, пісні під гітару. Суцільне задоволення!

Я так само люблю активний відпочинок. Саме тому погодилась допомогти колегам з кафедри «Історія археології», щодо нагляду за табором. Та й мої першокурсники з кафедри «Екології та природокористування» залюбки їздять волонтерами на розкопки. За студентами око та й око потрібне, дарма, що вважають себе дорослими.

Червень пролетів непомітно. Розкопки завершилися і тепер усі поверталися до міста. Усі, окрім мене. На липень я мала грандіозні плани. По-перше, цікаво провести час з моїми прийомними дітьми — Лізою та Іллею. По-друге, виконати свою обіцянку Іллюші — взяти його в серйозний турпохід. І по-третє, спуститися вниз Дніпром від Києва до Канева на катамарані.

— Поліно Михайлівно! Бувайте! Гарного відпочинку!!!

Бадьоре, практично хорове репетування студентів, що повисовували голови з вікон автобуса, викликало у мене посмішку. На прощання я енергійно помахала їм у відповідь.

— Давайте, діти! Не балуйтесь! Слухайте Максима Ігорьовича! — весело вигукнула напуття.

Максим Ігорьович був улюбленим викладачем студентів і моєї протекції не потребував. Сам він був мого віку — тридцять три роки, впевнений у свої чарівності та з шаленою харизмою. Але чомусь, у нашій парі, він себе поводив як примхлива дитина. Мені вистачало Іллі, щоб ще няньчити его дорослого чоловіка. Саме тому вчора я безболісно для себе розірвала наші стосунки. А у Максима буде цілих два місяці до першого вересня, щоб прийняти цей факт.

— Зустрінемось першого вересня! — гукнула вслід. Студенти поводилися не краще за мого непосидючого десятирічного хлопчика.

Якийсь час я так й стояла, дивлячись у слід транспортному засобу. Потім потягнулася рукою, щоб почухати запалені через алергію очі, і сама себе смикнула; «Ще й інфекцію до повного щастя не вистачає занести. Краплі залишилися у наметі. Повернуся — закапаю»

Чим далі я була від цивілізації, тим більше симптоми зменшувалися. Природа допомагала мені і я намагалася платити їй тією ж монетою — багато років займаюсь проблемами екології. Щось вдається поправити, але частіше, на жаль, ні.

Автобус через двісті метрів зник за рогом і моя увага повністю перемкнулася на тих, хто залишився стояти трохи осторонь — моїх прийомних дітей, брата і сестру Кім. Вони приїхали до мене тим самим автобусом, на якому поїхали студенти.

Єлизавета вже стала дорослою — двадцять років. Іллі завтра виповнювалося десять.

Ми були знайомі по-сусідськи вже два роки, коли від тяжкого захворювання померла їх мати. Батько зник з радарів одразу після народження другої дитини — знайшов своє щастя на боці. Гидка людина… Та не мені його судити. Інших родичів, щоб подбати про сиріт, не знайшлося, а я не могла дозволити дітям потрапити до жорна системи під назвою «дитячий будинок». Сама через нього пройшла. Поговоривши з осиротілими та наляканими дітьми, я запропонувала їм стати однією сім’єю.

Вже п’ять років, як ми живемо разом у їх двокімнатній квартирі. А мою однокімнатну, подарунок від держави на моє вісімнадцятиріччя після дитячого будинку, здаємо в оренду — маємо непоганий пасивний дохід. Зарплата у доцента, звісно, гарна, але для того, щоб нам утрьох собі ні в чому не відмовляти, замала. Пенсію дітей, по втраті годувальника, я відкладаю їм на два рахунки, на майбутнє. Нехай самі потім розпорядяться грошима, як вважають за потрібне.

Ліза спокійно стояла біля відчинених дверей старенької «ауді», а Іллюша нетерпляче пританцьовував на місці. Навіть якщо бігло подивитись на цих двох, не помилишся — брат і сестра. Спорідненість видають густе, чорне, як смола, волосся, висока лінія вилиць та шоколадного кольору азійський очі, що дісталися у спадок від тата напівкорейця.

Поки я прощалася, діти завантажили у машину всі привезені речі та тепер чекали на мої подальші вказівки.

— Тьотю Поліно, ну коли ми вже підемо в похід?! — Ілля не стерпів та сам кинувся назустріч, повисши на мені, як маленька мавпочка.

«Не така вже й маленька», — зауважила я про себе. Цього року він добре виріс. Он, вже маківкою до мого підборіддя дістає!

— Іллюшо! Виріс-то як! То зараз вже поїдемо!

— Ага, виріс, — пирхнула Ліза, — довелося для походу весь одяг новий купляти. Зайві витрати, все одно наступного літа все буде замалим.

— Не будь букою, — посміхнулася я дівчині. Знаю, що вона просто дражнить молодшого братика, адже сама його любить.

Іллюха театрально показав сестрі язика, а мені похвастався:

— А в мене тепер не кросівки, а берці!

Вигляд він мав дуже задоволений і фонтанував позитивними емоціями. Посмішка не сходила з мого обличчя. А як інакше дивитися на цього непосиду? Піддавшись пориву, я обійняла Іллю і поцілувала у завитушку, на маківці коротко обстриженого волосся. Від хлопчика пахло якимось чоловічим шампунем або гелем для тіла з морським ароматом. Від цього запаху в мене одразу ж засвербіло у носі і я гучно чхнула, ледве встигши прикритись ліктем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍