Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

оцей вилупок, — він махнув рукою на свого високого товариша, — більше не буде тебе діставати в школі!

— Ей, Гуд, сам ти вилупок! — ображено крикнув хлопець. А тоді смикнув іншого юнака, що стояв поруч нього, і щось прошепотів тому на вухо.

Тим часом Ліда глибоко втягнула повітря й відірвалась від землі. Кілька секунд, протягом яких вона перестрибувала багаття, розтяглися в одну привабливу вічність. Хлопці прикипіли поглядами до її худеньких ніжок, які оголились вище колін, а повітряна спідниця взагалі непристойно задерлася догори, коли під нею опинився жар від вогню. По той бік дівчина опустилася граційно, наче лісова косуля, й обернулася.

— У мене вийшло? — захоплено спитала Ліда, до кінця не зрозумівши, що таки наважилася стрибнути.

Хлопці зреагували блискавично — той, котрого образили, підхопив дівчинку на руки, а інші троє схопили Павла. За мить вони заштовхали їх у комірчину двірника (замок там був геть ненадійним, тому хлопці часто без дозволу проникали туди) й усі гуртом підперли руками двері. Спочатку зсередини не було чути нічого. Друзі міцно тримали вихід й давилися від сміху, хтось із них почав викрикувати дражнилку «тілі-тілі тісто…», та раптом з комірчини залунав пронизливий вереск.

— Ей, Гуд, з дівчатками треба лагідно поводитись! Не можна ж так одразу руки розпускати! — гукнув крізь замкову щілину один з них, а решта хлопців почала гиготіти.

Знову пролунав крик. Цього разу вже Паша почав гримати кулаками у двері та просити їх відчинити. Але друзі не здавалися — сміялись і підпирали плечима двері. Подруги Ліди, які стояли неподалік, насторожено перезирнулися.

— Відчиніть, придурки! — кричав Паша. — Відчиніть!

— Ти там що, не можеш губ її знайти? — глузливо поцікавився один із них.

— Хлопці, а може, там щось трапилося? — з тривогою у голосі спитав друзів рудоволосий хлопець, але ті пропустили його припущення повз вуха.

— Господи, хлопці! Випустіть негайно! — Павло верещав, мов облитий окропом.

— Випустіть їх! — втрутився рудий знову, проте друзі силою відтіснили його, заливаючись реготом.

Зсередини у двері несамовито гупали. Неважко було здогадатися, що то Павло чимдуж б'є плечем у ДВП-дошку. Якби не трійко підлітків з іншого боку, він би вже давно зніс двері з петель, або просто проламав би в них дірку.

— Досить, випустіть їх! — застогнав рудий і почав щосили відтягувати хлопців.

Коли врешті-решт вихід було звільнено, з комірчини вилетів Паша й упав на розпашілий асфальт. Він не міг нічого вимовити, просто хапав повітря і налякано дивився в темряву комірки. Його щоки палали червоним, піт густо вкривав бліде чоло, а під пахвами на футболці розтікалися вологі плями. Він мав вигляд людини, яка щойно побачила привида.

Спантеличені хлопці перезирнулися, а тоді кинули погляди в комірчину і відразу ж зрозуміли, чому Павло так несамовито рвався назовні.

— О, Господи… — ледь чутно прошепотів хтось із них.

— Кличте батьків!

Дівчата верещали так, що хотілось затулити вуха. Перехожі зупинялися, створюючи натовп, а мешканці сусідніх під'їздів повитягували голови з вікон.

— Треба в «03» подзвонити… — тремтячим голосом сказав рудий і на ватяних ногах побіг додому, оскільки комірчина була якраз поруч з його парадним.

Троє хлопців — Артем, Марко та Влад — залишились спостерігати, як синтетична тканина, що плавилася, ніби свіжий асфальт під палючим сонцем, вгризається в обпечену шкіру дівчинки, змінюючись з небесно-блакитної на багряно-чорну… Достатньо лише однієї випадкової іскри та кількох згаяних хвилин, аби нейлон перетворився з красивої сукні на гарячу смертоносну смолу.

Ліда мовчала.

Сімнадцять років по тому Івано-Франківськ, однокімнатна квартира-малосімейка на вулиці Сухомлинського, 9-й поверх

— Артеме, то з цього й починається ваша історія? Історія про те, як ви обдурили смерть?

Навпроти мене у м'якому кріслі сиділа молоденька худорлява дівчина — вчорашня студентка факультету журналістики, а тепер стажерка в редакції популярної франківської газети. Напевне, вона сподівалася за мій рахунок вразити головного редактора й отримати роботу.

Мені це не дуже подобалося. Не те щоб я був проти говорити про своє життя чи про свою смерть, просто не хотілось розколупувати ці глибокі й лише нещодавно загоєні рани. Проте вона була дуже наполегливою — десятки разів телефонувала й тричі приходила. Тож урешті-решт я таки погодився зустрітись, впустив її до своєї домівки. Цілком можливо, я потребував слухача. Десь глибоко в душі я розумів, що повинен колись виговоритися, і, здається, цей час настав сьогодні.

— Звісно. Адже всі історії починаються або в дитинстві, або в юності, — відповів я дівчині. — Після тієї пригоди наше життя змінилося назавжди.

— А як щодо іншої пригоди? Тієї, про яку я прийшла з вами поговорити?

Живу я скромно, без зайвих речей та прикрас, адже всі кошти, які були у мене, точніше, у моїх батьків, довелось витратити на суди. Тож тепер я мешкаю у квартирі-клітці загальною площею 20 м², включно з крихітною кухнею й суміжною вбиральнею із ванною. Я не маю ані телевізора, ані пральної машини, ані пристойних меблів. Все, чим обставлена ця квартирка, — залишки меблів від попередніх господарів, які хотіли те повикидати на смітник. Зате я маю трохи книжок для читання, старого ноутбука для зв'язку із зовнішнім світом і соціальну допомогу. Цього мені вистачає.

Юна журналістка почувалася незручно. Було помітно, як тісна кімната й сперте важке повітря обмежують її й примушують нервувати. Вона перекидала одну ногу на іншу, потім знову міняла їх, або ж ставила рівно, при тому ще й не випускала з пальців краю своєї короткої джинсової спіднички й час від часу шарпала рукою наплічник, що лежав біля її ніг. Дівчина боялась зустрічатися зі мною очима, тож щоразу відводила погляд убік. Та згодом вона посміливішала й твердо спитала:

— Можна мені подивитися на фото?

— Те саме? — перепитав я.

Вона ствердно закивала і я потягнувся до столика по свій телефон. Деякий час витратив на пошуки і врешті розгорнув фото на весь екран та простягнув потертий, дещо застарілий за сучасними мірками смартфон дівчині.

Наталя уважно розглядала зроблений мною колись знімок, і тепер на її обличчі нарешті можна було віднайти натяк на професійну зацікавленість.

— Дякую, — промовила вона, повертаючи мені телефон. — Вам досі важко говорити про те, що трапилося?

— Так, — підтвердив я й опустив погляд, аби подивитися на знімок власної могили. Потім я пригадав, що маю десь роздрукований примірник на