Читати книгу - "Хатинка з сюрпризом, Єва Райн"

Жінка була дружиною другого власника будинку, успішного рієлтора, який вирішив що дачка за півціни – справжній подарунок долі. Але, настільки він помилився, бідолашний зрозумів, тільки коли приїхав туди у відпустку. 

– Там, казав, полтергейст живе! По будинку вночі ходить, речі забирає, світлом грається!

Врешті, рієлтор, опинився в лікарні з нервовим зривом та вже півроку ні з ким не говорить. 

Про всяк випадок взявши адресу лікарні та змахнувши зі спини невидимих холодних мурах, Ганна поїхала по другій адресі. Там її теж не чекали, а коли впізнали покупця дому, то й взагалі в квартирі закрились. 

Та Ганна була не з тих, хто здається. Вона повернулась в архіви та до пізнього вечора шукала там дані першого власника. Та дарма, той наче крізь землю провалився! 

***

В сутінках вечора будиночок вже не так схожий був на мрію. Скоріше на “замок з привидами”, ну, або  Ганна “надихнулась” розповідями дружини горе-рієлтора. 

Те, що двері були незамкнені (хоч впевнена була, що замикала) її не здивувало. 

– Ну зараз я тебе, “полтергейст”! – хижо мружачись, ступила в дім, відкрила двері в кухню. Звідти почувся стогін. А світло різонуло по нервах і вирвало з темряви скрючену фігурку бідного Дмитровича, що, напівсидів, напівлежав на стільці, обмотаний міцнющою рибацькою сіткою. 

– Ганно… – простогнав він. – Допоможи. 

– Допомогти? То це ти мені вирішив “веселе життя” влаштувати”?! Совість геть втратив? – зло відрізала Ганна.

– Яке життя, Ганнусь! Ти що! Я вирішив будинок перевірити, поки тебе нема. Допомогти хотів. І от, з твоєми сітками, спину зімкнуло… – додав вже жалібно. – Ну допоможи ж!

Буркочучи та виказуючи, все що про нього думає, Ганна ледь розплутала сітку та випустила на волю таку крупну рибу. Тільки "риба" сил рухатись не мала. Ганна колишнього боса ледь до ліжка дотягнула і зверху пледом накрила. Добре що хоч по старій пам'яті, не як на роботі – з головою. 

– Ганнусь, я правда допомогти хотів! – стогнав він. – Але, коли мене накрило, теж якісь звуки чув. 

– Та невже? – іронічно здійняла брови Ганна. – Якби я щось підлаштувала, то теж так казала!

– Та не підлаштовував я нічого! – намагався переконати бос. 

– Ага, вірю!

– Ну от дивись, я не можу додому піти, спина як заклинює, треба годин 10 відлежуватись. От лежатиму біля тебе, та й перевіримо, чи коїться щось, чи ні. 

– Господи, мріяла про дачу, про тишу, а тут такий сюрприз! – зітхнула Ганна. – Лежи вже, куди тебе діти! 

– До речі, я перш ніж твоїх пиріжків скуштувати, навів справки деякі. Першим власником будинку знаєш, хто був? 

– Ти? – фиркнула Ганна, вже усміхаючись. Коли бос не іронізував та не жартував з неї, виглядав він навіть мило. Особливо зараз, такий стомлено-безпомічний він вже й ненависті не викликав. 

– Чолов'яга родом з Африки! Уявляєш? 

– Та ну? – не повірила Ганна. 

– Ага. Може він того, магію Вуду тут залишив? 

– Магія Вуду з Гаїті, а не Африки!

– Тобі видніше! – зітхнув бос. – А борошно в тебе лишилось? – раптом спитав. 

– А ти ще пиріжечків хочеш? 

– Та ні, наївся, дякую! Але якщо борошном підлогу посипати, можна потім побачити сліди. 

– Ого! То ти хватку не втратив! Геніально! Зараз же й посиплю. 

Присвічуючи ліхтариком та не вмикаючи світла, Ганна рівним шаром посипала борошном підлогу в кухні та коридорі. З чистою совістю тихо вмостилась поряд на кріслі з Дмитровичем. 

Першим дзвіночком стало традиційне вимкнення світла. Потім – тихі поскрипування на кухні. Ганна кинулась туди, не чекаючи, доки бос зі стогоном скрючений з ліжка злізе та за нею піде. 

Звісно, на кухні нікого не було. Але були сліди маленьких, ні на що не схожих лапок. Вони вервечкою потупцяли до столу, а потім – вже хаотичніше, бо певно “воно” поспішало, в коридор, там де лічильник. Біля лічильника зникали. Та трішки борошна на його вимикачах вказало подальший шлях через дірку в стіні на горище-мансарду. Туди Ганна під прохання Дмитровича його почекати вибралась сама. Увімкнула світло і… застигла зчудовано. 

В імпровізованому гнізді з усіляких лахів лежав її капець, шматки цукерок, мобільний, газет купа. А власник цього добра - маленька мавпочка, сіренька, з чорною мордочкою,- дивилась на Ганну так, наче це її будинок, а не Ганни. Та Ганна, яка з дитинства про домашню тваринку мріяла, і все відкладала – пропала раз і назавжди. 

– Моє ж ти бідне! Голодне? – защебетала вона і простягнула руку. А мале раптом несміливо торкнулось її своєю лапкою… 

Минуло 3 місяці

Дачники, що приїхали на свої дачі, завжди усміхались дивній компанії: огрядному майору поліції у відставці Леоніду Дмитровичу, його дружині Ганні, та маленькому мавпенятку, що не відходило від них ні на крок. 
Як виявилось, перший власник будинку і господар малого, якого тепер звали Поллі (скорочено від полтергейст) мав проблеми з законом. А коли його заарештували та депортували, не зміг забрати звіря з собою. Отак і почав продаватись будинок з сюрпризом, а мале активно сприяло тому, що ніхто з жителів там не затримувався. Врятували його запаси їжі, що після кожного нового покупця лишались та те, що будинок був підключений до місцевого опалення й на зиму опалювався…

Кінець