Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Для того, щоб відповісти на ці питання, необхідно відмотати плівку назад, на початок 1990‑х років, пригадати новітню історію регіону та заглибитися в суть політичних подій, які відбувалися всередині нього. Зловісні процеси, які врешті–решт призвели Донбас до трагічних подій, запустилися на сході України задовго до початку війни. Детально розібравши їх, ми зможемо переконатися, що в історії України та Донбасу було одразу кілька поворотних моментів, коли можна було уникнути війни. Але в кожному з цих випадків політики звертали не туди…
Донецький сепаратизм в Україні активізувався з певною циклічністю — раз на десять років. При цьому кожна наступна активність істотно перевершувала за масштабами попередню. У 1993–1994 роках це були страйки та погрози, що закінчилися нікчемним псевдореферендумом — «дорадчим опитуванням громадської думки». У 2004 році відбувся Сєвєродонецький з’їзд, і країна опинилася вже на межі реального розколу. А у 2014 році справа дійшла до масштабних бойових дій за участю збройних формувань із сусідньої держави.
Минуле не можна змінити, але з нього слід робити висновки. Війни не беруться нізвідки. Завжди є хтось, хто першим натискає спусковий гачок, і хтось, хто підказує йому це зробити. І буває так, що між двома цими подіями проходить багато часу — роки і десятиліття. На Донбас війну кликали довго. Одні наближали її свідомо, інші не відали, що творять. І до останнього ніхто не вірив, що вона все ж почнеться. Навіть у розпалі травня 2014‑го, коли від мінних розривів обсипався яблуневий цвіт, на дорогах росли барикади і цілі міста переходили під контроль озброєних банд, здавалося, що все це не всерйоз, що всі ось–ось схаменуться і припинять стріляти.
То що ж то за метелик, котрий, змахнувши крилами в минулому, викликав цю бурю? Шукати його слід ще у пренатальному періоді розвитку Української держави. Донбаський сепаратизм завжди з’являвся одночасно з проголошенням незалежної України як реакція на це проголошення. Вперше це сталось у 1918 році, коли більшовики наперекір проголошеній Українській республіці (УНР) проголосили Донецько–Криворізьку республіку (ДКР). Протрималася вона недовго, ніхто навіть не встиг помітити її існування, але для майбутніх донецьких сепаратистів ДКР стала важливим символом.
Наступного разу сепаратизм на Донбасі підвів голову одночасно з розпадом СРСР. І так само був спрямований проти молодої Української держави, яка мала ось–ось постати на світовій мапі. Символічний відлік його нової ери ми можемо почати з того моменту, коли у Донецьку було придумано чорно–червоно–синій триколор, який спочатку став прапором донецьких сепаратистів, a y 2014 році — прапором невизнаної квазіреспубліки, проголошеної після революційних подій у Києві. Саме тоді виник донбаський сепаратизм у його сучасному вигляді, і його початкова історія наочно ілюструє, наскільки маловпливовим був цей рух, коли не мав підтримки ззовні. Адже навіть у часи найвищої політизації суспільства, коли по всій країні виникали різні партії, рухи та громадські організації, донбаські сепаратисти майже не змогли знайти підтримки та вплинути на хід подій.
ЧАСТИНА ПЕРША
ПЕРШОПРОХОДЦІ З 90-Х
Сьогодні вже важко повірити в те, що Донецьк колись стояв в авангарді демократичних перетворень. Проте в історії міста був і такий короткий період, який випав на 1990–1991 pp. Щоправда, незалежної України тоді ще не існувало, а була УРСР, яка готувалася ось–ось залишити Союз у стані агонії.
Тривала Перебудова. Вибори у березні 1990 року мали несподіваний результат — більшість у Донецькій міській раді отримали незалежні кандидати, а представники Компартії опинилися у меншості та втратили владу. Прогнилий апарат уже не міг контролювати ситуацію, і тому ініціативу перехопили зовсім інші люди — представники страйкомів, професори, інтелігенти, кооператори.
Головою міськради (за тодішніми правилами — мером) став мало кому відомий завідувач кафедри Донецького політехнічного інституту Олександр Махмудов. З усіх донецьких мерів цей, мабуть, був найнетиповішим. М’який, інтелігентний Махмудов явно не вписувався в той образ «типового донецького», який сьогодні є закоріненим у масовій свідомості. Не відповідав він і типажу радянського керівника — «міцного господарника», яких у народі люблять і досі. Втім, протримався Махмудов на чолі міста зовсім недовго. Управлінського досвіду у нього не було, а період мерства випав на найважчий час. Економіка СРСР вмирала, гроші стрімко знецінювалися, місту загрожували перебої з продуктами. Уже в 1991 році Махмудова було відправлено у відставку рішенням сесії міської ради, і він більше вже не зміг повернутися в політику. У 2005 році він загинув в автомобільній аварії.
Близько року в Донецьку панувало безвладдя. Розпад СРСР місто фактично пережило без керівника А у листопаді 1992 року до влади в столиці Донбасу знову повернулися «господарники». У мерське крісло всівся той, кого потім назвали «хрещеним батьком донецьких» — авторитарний керівник радянського типу, директор шахти імені Засядька Юхим Звягільський. Із цього і почалась історія сходження до влади кримінально–політичних кланів Донбасу, що завершилася у 2014 році кривавою розв’язкою.
Проте демократична донецька міськрада на чолі з Махмудовим усе ж встигла зіграти свою визначальну роль у долі Донбасу. За короткий та надзвичайно складний перехідний період, коли вирішувалося, хто і як ділитиме «радянський спадок», комуністичні та комсомольські функціонери Донецька (на відміну від сусіднього Луганська і багатьох інших регіонів України) втратили ініціативу і були змушені під напором нових реалій відступити на другий план. Влада ж перейшла до так званих «нових українців» — класу, який складався з цеховиків, кооператорів та «червоних директорів».
У цей буремний період намагалися діяти і сепаратисти. Перші заклики до відокремлення Донбасу від України лунали ще у 1990–1991 pp., напередодні розпаду Союзу. Тоді у Донецьку виникла організація «Интердвижение Донбасса» («Інтеррух Донбасу»), а в Луганську — «Народное движение Луганщины» («Народний рух Луганщини») та «Демократический Донбасс» («Демократичний Донбас»), які виступали проти незалежності України. І якщо донецька організація була створена проросійськи налаштованими мешканцями міста стихійно, то луганські були засновані місцевою партноменклатурою для шантажу Києва і погрожували відокремленням Донбасу від УРСР, якщо її керівництво не підпише новий союзний договір.
«Наш рух виступає за автономію в межах України, звичайно, якщо республіка підпише союзний договір. А якщо цього не станеться, тоді мова може йти лише про перехід під юрисдикцію РРФСР», — говорив лідер «Народного руху Луганщини» Валерій Чекер, який аж до 2014 року був депутатом Луганської міськради від Партії регіонів.
Рух «Демократичний Донбас» у вересні 1991 року на сторінках луганської газети «Молодогвардеец»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
