Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Заклики до виходу зі складу України та приєднання до РРФСР лунали і на Донеччині. 20 липня 1991 року, за місяць до проголошення незалежності України, в газеті «Комсомолец Донбасса» вийшла стаття під назвою «Донецька автономна республіка — може, це вихід?». У ній пропонувалося вирішити це питання на референдумі. Але тоді, на початку 90‑х, далі розмов та газетних публікацій справа не пішла. Очевидно тому, що прагнення донецьких і луганських сепаратистів–іредентистів не були підтримані в Москві. Горбачову з Єльциним було явно не до них, а без відмашки з Росії на авантюрні дії ніхто на Донбасі так і не наважився. Союз розпався, і подальше протистояння Донбасу та Києва відбувалося вже у рамках Української держави.
1993 рік можна назвати роком зародження донецького сепаратизму в нових реаліях незалежної України. Переконавшись, що СРСР помер остаточно й українська республіка пустилася у вільне плавання, місцева влада все наполегливіше висувала вимоги регіональної самостійності та закликала до федералізації України, щоб застовпити за собою територію в межах уже нової держави.
Сепаратизм на Донбасі було зумовлено двома складовими — ідеологічною та економічною. Економічний сепаратизм розгойдували представники місцевої влади, якими рухали насамперед шкурницькі інтереси. Сепаратистську риторику вони використовували як інструмент торгу з Києвом та задля досягнення власних політичних цілей. Ідеологічний табір представляли переважно інтелігенти — журналісти, викладачі місцевих вишів, прихильники різних маргінальних політичних течій, які у своїй більшості були не сепаратистами, а іредентистами. На початку 90‑х ці «романтики» агітували не стільки за самостійність Донбасу, скільки ностальгували за СРСР і мріяли про відродження Союзу в тій чи іншій формі. Донбас їм при цьому бачився певною єднальною ланкою між Україною та Росією. Регіоном з особливою, об’єднавчою місією, який протистояв націоналістам–самостійникам із Галичини і не давав їм остаточно відірвати Україну від Москви.
ДОНЕЦЬКИЙ ТРИКОЛОР
Найвідомішими проросійськими силами Донеччини початку 90‑х були «Громадянський конгрес України» (ГКУ) та «Інтеррух Донбасу» (ІРД). Обидва вони навіть для свого часу, коли по всій країні виникали зовсім дикі політформування, були досить маргінальними і не мали особливого впливу. Однак саме ці рухи на зорі незалежності створили той ідеологічний фундамент, який згодом узяли на озброєння донецькі олігархічні клани. Коли «донецькі» оформилися в окрему грізну силу і замахнулися на владу над усією Україною, теоретичні напрацювання ідеологів у старих розтягнутих светрах виявилися вельми доречними.
«Інтеррух Донбасу» було засновано в Донецьку ще до розпаду СРСР шкільним учителем Дмитром Корніловим та його приятелями. Днем народження ІРД вважається 18 листопада 1990 року. Один із засновників організації Ігор Сичов пізніше писав, що на установчій конференції були присутні близько 100 осіб. Лідерами руху тоді було обрано одразу трьох людей, котрі прославилися в майбутньому, — самого Дмитра Корнілова, його молодшого брата Володимира (нині відомий політолог, із 2014 року живе у Росії) та майбутнього народного депутата від Партії регіонів Віталія Заблоцького. Прапором «Інтерруху» став чорно–синьо–червоний триколор — його ж своїм офіційним прапором у 2014 році обрали сепаратисти з «ДНР».
Пізніше, у 2015 році, Володимир Корнілов в інтерв’ю російському сайту «Украинару» розповів, як саме було придумано прапор «Інтерруху»:
«Прапор придумали ми з братом. І зійшлися на ньому досить швидко, виходячи з контексту всеукраїнської ідеологічної боротьби. Річ у тім, що до періоду незалежності боролися дві концепції — aбo прийняти в якості символу України петлюрівсько–скоропадський синьо–жовтий прапор, або ж залишити червоно–синій прапор УРСР (нехай навіть без зірки і серпа з молотом). Ясна річ, ми відстоювали другий варіант — червоно–синій. Так і народився прапор Донбасу. До червоно–синього ми додали чорну смужку, що символізує вугілля нашого краю. Це і стало прапором «Інтерруху», під яким ми влаштовували всі мітинги».
Як випливало з самої назви організації, її активісти протиставляли себе українським націоналістам і вважали себе інтернаціоналістами. У ту пору подібні «інтернаціоналістичні» організації виникали і в інших республіках СРСР на противагу місцевим національним рухам. Собі за мету вони ставили недопущення розпаду СРСР. Але де–факто такі активісти сповідували не інтернаціоналізм, а під гаслами «дружби народів» виступали за збереження імперії з центром у Москві.
«Ми створювали Інтерфронт–Інтеррух не за вихід зі складу УРСР, а проти виходу УРСР зі складу СРСР. […] При цьому вже тоді, у 1989–1990 pp., ми закликали до федеративної структури України з широкою автономією Донбасу. Підкреслю, ми робили це не для того, щоб відділятися від когось, а для того, щоб запобігти відокремленню України», — розповідав Володимир Корнілов.
Як добре видно з цих слів, «Інтеррух Донбасу» за своєю риторикою насправді був типовою націоналістичною організацією. Тільки не українською, а російською. Прагнення українського народу до незалежності «інтернаціоналісти» вважали «фашизмом». На перше місце «Інтеррух» ставив інтереси проросійського населення України. Перед референдумом 1 грудня 1991 року, де вирішувалася доля української держави, активісти організації агітували населення Донбасу голосувати проти незалежності. Право українців на самовизначення заперечувалося. Прихильників самостійності шантажували громадянською війною.
У листівках, які розповсюджували перед референдумом активісти ІРД, говорилося: «Донбас говорить НІ амбіціям київських чиновників і партократів, розвалу економіки, громадянській війні, ворожнечі між народами, відродженню бандерівщини, націоналізму». Той факт, що в УРСР, взагалі–то, живе український народ, який має таке ж право на свою державність, як і російський, «інтернаціоналістами» геть ігнорувався. У цьому «корніловці» нічим не відрізнялися від різноманітних російських організацій чорносотенного штибу, які взагалі не визнавали існування України та українців.
Цікаво, що у тому ж своєму інтерв’ю у 2015 році Володимир Корнілов фактично звинуватив тодішній Донецький обком КПУ у пособництві українським націоналістам і недостатній підтримці «Інтерруху»:
«Ми активно спілкувалися з керівництвом місцевої КПУ і тодішнім ідеологом обкому Петром Симоненком (очолював Комуністичну партію України аж до її заборони у 2015 році. — Авт.). І вони нам, як мінімум, не заважали. Іноді надавали приміщення (як, власне, і Народному Руху). Але аж до червня‑1991 КПУ взагалі не вела ніякої ідеологічної боротьби проти сепаратизму та націоналізму».
Пік активності ІРД випав на початок 90‑х. Щоправда, реальний актив цієї організації становив лише
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
