Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Туташхіа («Син місяця»). Місяць посідав чільне місце в грузинському язичеському пантеоні. Після прийняття християнства (IV століття) у свідомості народу його замінив святий Георгій — юнак на білому коні, який убиває дракона.

Та головне тут є те, що міфологічного Туташху автор подає як людського духа, як сутність, що перебуває в глибині людської істоти. Це має свідчити і про те, що автор бачить у ньому ті начала людського духу, що є носіями вищезгаданих етичних принципів.

Якщо визнати таку інтерпретацію, то правильна буде й така думка: роман «Дата Туташхіа» автор так задумав, що, заглиблюючись у нього, ми виявляємо в ньому два невіддільні один від одного плани — емпіричний і духовний.

Емпіричного плану довго й шукати не треба — це роман у цілому, все те, що в ньому розказано (звичайно, крім епіграфів). А про духовний план скажемо так: трагедію, розіграну в емпіричному плані, можна прочитати також як боротьбу внутрішніх начал, що виникла в душі окремої людини чи роду людського в цілому, як трагедію окремого суб’єкта чи роду людського взагалі. Тому протиставлення й боротьбу головних героїв — Дати Туташхіа і Мушні Зарандіа — можна розглядати як боротьбу добра і зла, що відбувається в душі кожної людини. Дата Туташхіа і Мушні Зарандіа фактично є дві іпостасі однієї особи, це — одна душа, що на смерть бореться сама з собою.

Існує думка, що саме така модель є основою «Одіссеї», «Бхагават-гіти», «Божественної комедії»... Таку саму модель вбачає автор цих рядків і в поемі Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі».

Та хоч би в якому плані — емпіричному чи духовному — ми читали роман, він й все одно тільки і тільки про найголовніше — про наріжні проблеми буття (добро і зло, совість, сила, дружба, народ, світ...), про одвічні й вічні істини, без яких людське існування втратило б будь-який сенс.

«Дату Туташхіа» автор писав десять років. Десять років тривало єдиноборство Чабуа Аміреджибі і з самим собою, і з грузинським словом, поки він, як одержимий, долав страшні безодні, виходив на бажану вершину... А втім, не будемо забігати наперед.

Звернімося до епіграфа першого розділу роману: «Проникли вивідувачі з племені, що поклонялося Мамоні, і розсіяли скрізь зерна спокуси. Впало зле зерно в землю й буйно заврунилося, бо корінням своїм сягало геєни й живилося отрутою її. Виросла квітка красива, але згубна для плоті того, хто припадав до неї, бо дихання її було отруйне. А люд дивився й радів красі тієї квітки, п’янів від пахощів і не думав про майбутнє. Упали замки й заминки з тих темниць, де були позамикані вороги розуму й душі людської, і відкрилася дорога Скорпіонам, і розгорілася захланність. Позаздрили люди чужому достатку, перейнялися злістю одне до одного, і скаламутився розум їхній. Здійняла людина меч на ближнього свого, затулилася щитом від друзів, І не стало народу. І тоді Туташха вступив у бій з вадами світу. Багато добра зробив він бідним, повергнув у прах багатих; учинив правосуддя над неправедними й захистив зневажених; уселив мир у серця ворогуючих і вигнав зло з душ людських, але примножилося: зради поміж братами, перелюбства між подружжями, невдячності удостоєних ласки, гордовитості можновладних, криводушності підлеглих, лукавства вчених, підлесливості неуків, лжі книжників. І збентежився тоді Туташха, бо не знав він, як внести мир і спокій у серця. І сказав він, розгубившись: «Не знаю, що чиню, добро чи зло. Краще схрещу руки на грудях і закличу силу свою до бездіяльності». І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його, бо не був богом Туташха». Це — в плані міфологічному. А в плані реальному: земне втілення Туташхи — юний Дата Туташхіа — через певні обставини стає абрагом. Характером своїм благородний лицар, він і в цій ролі намагається творити добро. Але в усіх випадках його спостигає гірке розчарування. І зрештою абраг, який мріяв про боротьбу з насильством, несправедливістю й корисливістю, наприкінці першої частини роману доходить висновку, що ніхто не гідний того, щоб втручатися в його справи, допомагати йому в біді.

Такий перший етап духовної еволюції Дати Туташхіа.

Повернімося до тексту роману. Подивімося, про що йдеться в епіграфі до другого розділу.

«І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі: «Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!». І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому... І сподіялося: Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів — лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті... І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися, Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки... І прорік тоді Туташха: «Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність. І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом».

Розглядаючи загальний епіграф роману, ми говорили, що, хоч автор і веде в ньому розповідь у минулому часі, він зовсім не ставить за мету намалювати ідилічну картину минулого людства, а говорить про ідеальне буття його, можливе, якщо людина вважає совість хистом бачити свої вади, друга — мірилом власного життя і таке інше. Те саме можна сказати і про епіграф до другого розділу. Звеличення дракона, перетворення поняття «совість» на «звук пустий і