Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Говоріть італійською, — сказав юнак.
— Un’ mezz’ora. Piu d’un’ mezz’ora.[11]
— Він каже, що то ще півгодини йти. Вертайся, крихітко. Ти вже й так замерзла на вітрі. Поганий сьогодні день, і так нічого хорошого з того не вийде.
— Добре, — відповіла вона й почала підніматись трав’янистим берегом.
Педуцці стояв коло річки й помітив її аж тоді, коли вона вже мала от‑от зникнути за пагорбом.
— Frau! — крикнув він. — Frau! Fräulein![12] Нікуди не йдіть!
Вона сховалася за пагорбом.
— Пішла! — вигукнув Педуцці.
Він добряче здивувався. Скинув гумки, які тримали вкупі окремі частини вудок, і почав розкладати одну з них.
— Але ж ви казали, що то ще півгодини йти.
— Ага, ще добрих півгодини вниз по течії. Але тут теж непогано.
— Справді?
— Та певно. І там добре, і тут.
Юнак сів на берег, склав докупи вудку, поставив котушку і протягнув через кільця волосінь. Йому було не по собі, він боявся, що з міста от‑от надійде єгер або озброєний натовп. З-над пагорба виднілися будинки і дзвіниця. Він відкрив свій ящичок зі снастями. Педуцці, нахилившись над ним, занурив до ящичка свої пласкі, зашкарублі пальці — великий і вказівний, перебираючи вологі тягарці.
— Тягарець маєте?
— Ні.
— А треба, — жваво мовив Педуцці. — Тоді треба piombo[13]. Piombo. Маленький piombo. Ось такий. І вчепити його над гачком, інакше приманка плаватиме на воді. Дуже потрібна річ. Невеличкий piombo.
— А ви не маєте часом?
— Ні.
Він гарячково нишпорив по кишенях. Обмацав брудні складки в підкладці потаємних кишень у своїй військовій куртці.
— Нема. Нам треба piombo.
— Значить, не вийде нам порибалити, — сказав юнак і склав вудку назад, змотуючи волосінь. — Дістанемо piombo і прийдемо завтра.
— Але послухайте, caro[14], ви мусите мати piombo. Інакше жилка лежатиме на воді.
День розпадався на шматки просто перед очима Педуцці.
— Мусите мати piombo. Хай навіть маленький. Вудка у вас нова, але тягарця бракує. Знав би, то приніс би. Але ви казали, що все маєте.
Юнак дивився на воду, посірілу від талого снігу.
— Я знаю, — відповів він, — я дістану тягарця й порибалимо завтра.
— А коли? Скажіть.
— О сьомій.
Вийшло сонце. Стало тепло і приємно. Молодику відлягло від серця. Він більше не порушував закон. Сидячи на березі, він витягнув з кишені пляшку марсали й передав її Педуцці. Той віддав її назад. Юнак хильнув і знову передав пляшку Педуцці. Той знову віддав її назад.
— Пийте, — сказав, — то ваша марсала.
Ще раз хильнувши, юнак передав йому пляшку. Педуцці пильно спостерігав за його рухами. Він похапцем ухопив плящину й перехилив її. Пив, утупившись у дно вузької коричневої пляшки, а сиві волосинки у складках шкіри на шиї похитувалися у ритмі ковтків. Вихилив усе до останньої краплі. Сонце світило весь час, поки він пив. Не такий уже й поганий день, врештірешт. Чудовий деньок.
— Senta, caro![15] Рано о сьомій.
Він кілька разів назвав юнака caro, і той нічого на це не сказав. Смачна марсала. Його очі заблищали. Такі деньки будуть тягнутися безкінечно. Все почнеться вранці о сьомій.
Вони почали підійматися пагорбом назад, до міста. Юнак ішов попереду. Добряче вирвався уперед. Педуцці окрикнув його.
— Слухайте, caro, а ви не дасте мені п’ять лір за мої послуги?
— За сьогодні? — спохмурнів юнак.
— Ні, не за сьогодні. Заплатіть мені сьогодні за завтра. Я куплю все, що треба. Pane, salami, formaggio[16], всіляку смакоту для нас. Для вас, для мене і для синьйори. Приманку для риби, блешню, щоб не самі хробаки. Може, роздобуду марсали. На все тільки п’ять лір треба. П’ять лір за мої послуги.
Юнак понишпорив у кишенях і витягнув дві купюри по дві ліри і дві по одній.
— Дякую, caro. Спасибі, — подякував Педуцці таким тоном, наче належав до клубу «Карлтон» і колега передав йому «Морнінґ пост».
Оце справжнє життя. Досить з нього готельного саду, де розбиваєш вилами замерзлий гній. Життя розкривало перед ним нові обрії.
— Тоді побачимось о сьомій, caro, — сказав він, поплескавши юнака по спині. — Рівно о сьомій.
— Я не знаю, чи прийду, — відповів юнак, ховаючи до кишені гаманець.
— Як то не знаєте? — перепитав Педуцці. — Я принесу блешню, синьйоре. Салямі, все, що треба. Для вас, для себе, для синьйори. Для нас трьох.
— Я не знаю, чи прийду, — повторив юнак. — Скоріше за все, що ні. Я попрошу господаря готелю, щоб вас попередив.
Мій старий
Тепер я здогадуюсь, що мій старий мав би бути товстуном, одним із тих приземкуватих череванів, яких повно навколо, але він не став таким, хіба вже потім трохи набрав, хоч то й не його провина, він брав тоді участь тільки в перегонах із перешкодами і міг дозволити собі бути в тілі.
Пам’ятаю, як він натягав прорезинену куртку на дві сорочки, а зверху ще товстий светр, і кликав мене бігати з ним перед обідом під палючим сонцем. Бувало так, що він проїдеться раз-другий на котрійсь із коняк з конюшні Раццо рано-вранці, тільки приїхавши з Турина о четвертій і відразу помчавши на таксі до стаєнь, а потім, коли все залите росою і сонце тільки починає пригрівати, я допомагаю йому стягнути чоботи, він перевзувається у кросівки, натягує на себе всі ті светри і ми вирушаємо.
— Ходімо, малий, — квапив він мене, розминаючи стопи перед роздягальнею для жокеїв. — Пішли.
І тоді ми починали бігти уздовж доріжки, він попереду, біглибігли, а потім повертали через ворота на одну з тих доріг, обсаджених обабіч деревами, що ведуть від Сан-Сіро. Коли ми вибігали на дорогу, я переганяв його, тоді озирався, він спокійно біг за мною, а коли я за якийсь час озирався ще раз, з нього вже лився піт. Він пітнів, але вперто біг уперед, утупившись мені у спину, а коли перехоплював мій погляд, шкірився й питав:
— Дуже піт ллється?
Коли мій старий посміхався, кожен, хочеш чи не хочеш, а всміхався у відповідь. Ми далі бігли у бік гір, аж поки мій старий не гукав:
— Агов, Джо!
Я озирався, а він сидів під деревом, замотавши шию рушником, яким перед тим обмотував собі пояс. Я вертався і сідав біля нього, він витягав з кишені мотузку й починав стрибати на сонці; піт ллється з обличчя, а він знай стрибає через мотузку в білому поросі, мотузка посвистує, сонце припікає, а він усе стрибає і стрибає на дорозі, то туди, то сюди. Як мій старий стрибав через мотузку, видовище було ще те. Він то крутив нею швидкошвидко, то повільно махав раз так, а раз так. Бачили б ви, як на нас часом витріщалися італійчики, які йшли мимо до міста з великими білими волами, що тягнули воза. Вони явно думали, що мій старий з глузду з’їхав. А він починав так швидко крутити мотузку, що італійчики завмирали як вкопані й не зводили з нього очей, аж поки не смикали за вуздечки, підганяли волів і далі йшли своєю дорогою.
Я сидів отак, дивився, як він стрибає під розпеченим сонцем, і милувався ним. З ним було весело, працював він як віл, і до того
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.
